Козак луганський.

Хомівна знову піднімає бурю в тазику:

– От скажи, чи правда, що «великий руський языковед», який створив перший тлумачний словник російської мови ні крапелиночки російського не мав?

– Суди сама. Володимир Даль народився в Луганську 22 листопада 1801 року. Його батько Іван Матвійович – син офіцера данської королівської армії. Іван гадки не мав про свої «російські» корені, закінчив Йєнський університет; блискуче знав німецьку, англійську, французьку, єврейську, грецьку та латину. Його запросили до двору Катерини ІІ на посаду бібліотекаря. Згодом Іван Матвійович вивчив медицину, тому його призначили старшим лікарем на Луганський ливарний завод. Коли на р. Лугань 1795 р. виникло місто, Іван Даль з дружиною прибув сюди.

Вони оселилися на вул. Англійській у одноповерховому білому будиночку, зараз там музей Даля. 14.12.1799 року Іван Даль дав присягу на російське підданство.

Мати Володимира, Марія Іванівна Фрейтаг, теж російських коренів не мала: його дід Христофор Фрайтаг – німець, бабуня-перекладачка була із старовинного роду французьких гугенотів де Мальї, знала німецьку, французьку, англійську. Отже, мовознавець дансько-німецького походження.

Назавжди юний син Донеччини.

Степан Вікторович Чубенко народився на Донеччині (Краматорськ) 11 листопада 1997. На 16-му році його життя обірвали російські найманці, це сталося 25 липня 2014 у смт Горбачево-Михайлівка. Український школяр, воротар футбольного клубу «Авангард» (Краматорськ) був катований та розстріляний бойовиками російської терористичної організації "ДНР" лише за стрічку кольорів українського прапору. Росія відмовляється передавати злочинця правосуддю, росіяни захищають та підтримують вбивцю дитини.

Меморіальна дошка

Вчився Степан у краматорській загальноосвітній школі № 12, захоплювався спортом. Спочатку займався греко-римською боротьбою, потім захопився футболом, захищав ворота юнацької команди «Авангард» з Краматорська, мріяв стати професійним воротарем. Вболівав за донецький «Шахтар», відвідував його матчі в Донецьку, їздив з командою по іншим містам України. З друзями організував команду КВК, яка їздила виступати в різні міста України. Також з друзями Степан опікувався дитячим будинком в Краматорську. Вони часто відвідували малюків, привозили їм іграшки, одяг, книжки, ласощі. Своїй дівчині Степан говорив, що коли вони одружаться, народять одну дитину і ще двох всиновлять.

З початком проросійських виступів в Україні у 2014-му Степан з друзями брав участь в мітингах на підтримку цілісності України, які проводилися в Краматорську. Хлопці носили воду, продукти, засоби гігієни українським військовим, які прибули в місто. Під час обстрілу він допомагав спускатися у сховище літнім людям, носив їм воду, коли місто опинилося відрізаним від водопостачання. Ризикуючи життям, Степан зняв з міської площі "ДНР"івський прапор.

Фашик Донецкий - кто он?

На нашем сайте конечно же есть статьи этого умного, откровенного, с чувством юмора и собственным стилем, блогера из Донецка. Его честные бескомпромиссные посты для многих по обе стороны линии фронта как глоток свежего воздуха. На этот раз он не только поделится о том, что происходит сейчас в оккупированном городе, но и расскажет о себе.

Беседует с Фашиком Донецким журналист Владимир Рунец.

***

Мы выиграем эту войну

Никто не знает его настоящего имени, потому что откровенно высказывать свою позицию на территории, контролируемой российской террористической группировкой "ДНР", означает ставить под угрозу собственную жизнь. Боевики неоднократно назначали вознаграждение за его голову, но поймать так и не смогли. Сейчас он в безопасности на подконтрольной Украине территории и согласился поделиться с нами своими впечатлениями, мнениями и опытом.

- Расскажи немного о себе. Факты из своей жизни ты готов обнародовать?

- Я обычный гражданин Украины с четкой жизненной позицией. Факты... С фактами все сложно и просто. Большинство фактов можно будет рассказать после войны, потому что еще не пришло время. Факты таковы, что я своими глазами видел невидимых бурятов, жабогадюк из РФ, кадровых военных РФ, видел обстрелы мирного населения, которые вели коллаборационисты, видел, как на самом деле война начиналась на востоке Украины, а не по телевидению. Большинство фактов из своей личной жизни я еще не готов обнародовать, это может повредить тем, кто борется сейчас на оккупированных территориях.

Нет злее бандеровца, чем донецкий. Откровения дончанина.

Пока на мирных территориях спорят о необходимости проведения в столице "Марша равенства" и ломают копья вокруг допустимой в освещении событий на Донбассе терминологии, в оккупации в заложниках российских бандформирований остаются десятки граждан Украины.

О том, что дончанам приходится переживать в захваченном городе, "Апостроф" поговорил с человеком, бежавшим из Донецка чуть больше двух месяцев назад – после того, как он чудом выбрался из "подвала", куда угодил по подозрению в "шпионаже". Знакомство с "методами дознания", практикуемыми в так называемом МГБ ДНР, стоило ему здоровья: залечивать полученные травмы пришлось не одну неделю. Пока наш собеседник не готов называть свое имя – дабы не навлечь неприятностей на знакомых, остающихся в городе. Но о пережитом и о том, как живет Донецк спустя три года после начала войны, рассказать он согласился.

Россия отказывается выдавать убийцу 16-летнего краматорского школьника Степана Чубенко: "Об убийстве врагов жалеть не принято"

Сегодня в Краматорске проходит футбольный турнир памяти Степана Чубенко, украинского школьника, который был похищен и убит 28 июля 2014 года  российской террористической организацией "ДНР".

Степан ездил в Киев чтобы узнать в каком вузе он сможет получить высшее образование. Обратно в Краматорск возвращался через Донецк. 25 июля его схватили на вокзале в Донецке, при обыске обнаружили желто-голубую ленточку.

У мальчика были документы, бандиты знали что он несовершеннолетний. Он жил в Краматорске и не принимал участие в политических акциях, он играл в футбол, писал стихи, и хотел прожить большую жизнь.

Однако по приказу командира батальона наемников "Керчь" Вадима Погодина, его подчиненные Михаил Сухомлинов и Юрий Москалев вывезли мальчика в село под Донецком, и там Погодин приказал убить юношу - стреляли в Степана сам Погодин и Сухомлинов, Москалев соучастник убийства.

Поскольку убийство невинного жителя Донбасса получило огромный резонанс, то конкретно по этому случаю провела расследование "прокуратура ДНР", лично главарь боевиков Александр Захарченко пообещал безутешной матери, что сына найдут и виновных накажут. И сами боевики задокументировали показания местных жителей, которые видели, как Погодин убивает людей, и в том числе детей Донбасса, которым он насаждал таким образом "русский мир" и "путинский порядок". Они убили ребенка потому что считали, что ребенок с ленточкой флага своей страны жить не должен. Не хотели возиться. Закопать было проще.

Адольф Донецкий: Украинцы в оккупации делают все, что в их силах, чтобы приблизить победу.

После почти трех лет войны у многих украинцев, живущих на мирных территориях, одно упоминание о жителях оккупированных территорий вызывает не самые хорошие эмоции — часто почти на подсознательном уровне. Возможно, именно поэтому все чаще от разных политиков мы слышим их интерпретации путей достижения мира, которые, по большому счету, сводятся к одному: надо отказаться от Крыма и оккупированных районов Донбасса и пойти на уступки желаниям Кремля.

Вот только сработать это может лишь в том случае, если при упоминании ныне оккупированной территории у нас перед глазами будут вставать картинки с разъяренными жителями Донбасса, с иконами в руках преграждающими путь украинским военным в начале войны, или орущими: «Путин, введи войска!» адептами «русской весны». А ведь Донбасс — это не те, кто ходил на «референдум», сдавал украинских патриотов террористам, топтал флаги Украины, плевал на украинских военных во время «парада пленных» или сжигал украинские паспорта. Донбасс — это украинские граждане, которые делают все, что в их силах, чтобы приблизить победу. Они вот уже почти три года остаются в оккупации, чтобы, когда придет время, встретить в Донецке украинскую армию.

Среди них — известный блогер под псевдонимом Фашик Донецкий. О том, как сегодня живет Донецк, почему Украина до сих пор даже не приблизилась к более-менее действенной контрпропаганде, что могла бы дать глобальная блокада оккупированных территорий, и в чем главная проблема блокады нынешней, под предводительством нардепов Владимира Парасюка и Семена Семенченко, о ценах и ценностях, а также о том, на что готовы украинцы в оккупации, Фашик Донецкий рассказал в интервью ONLINE.UA.

Кто и зачем обстреливает Донецк? Анализ одного инцидента.

Российские оккупанты продолжают вести провокационные обстрелы жилого сектора Донецка с целью создания необходимой пропагандистской картины происходящего для российских СМИ, которые пытаются обвинить артиллерию ВСУ в обстрелах мирного населения Донбасса.

Рассмотрим один из примеров: 31-го января 2017 года российские военные обстреляли жилые дома по адресу Листопрокатчиков 3А и Листопрокатчиков 10. Судя по попаданиям и характерным разрушениям, огонь велся с использованием 122-мм ОФ снарядов. Это могли быть гаубицы Д-30 или САУ 2С1 «Гвоздика».

Письмо в Авдеевку.

Дорогие Ма и Бабуля! Надеюсь, что очень скоро всё наладится, и вы сможете прочесть это письмо. Верю, что вы будете живы и здоровы. Жду скорой встречи.

Я - кот, и не так уж хорошо ориентируюсь в человеческом мире за пределами моей человеческой семьи. Поэтому до недавних пор я совсем не знал, что такое война (рождение в военном Донецке не в счёт, ведь меня быстро перевезли в Киев). Но за последние три дня я понял, что война умеет уничтожать даже на расстоянии.

Бабуля! Мои котовладельцы только о том и говорят, что напрасно послушались тебя, напрасно отвезли тебя и Ма домой, в Авдеевку, в тот период, когда случился затяжной период затишья. Когда все захотели поверить, что мир на линии фронта возможен. И поверили.

Донецк в уменьшенном масштабе.

Долі на перехрестях війни: Росія вбиває.

У окупованому Луганську

"Я залишив Луганськ 2 вересня 2014-го року. Досі пам'ятаю, як пройшовши «сєпарські» блокпости, махав рукою українським військовим, що радували мене синьо-жовтими прапорцями і номером на БТРах «ПТН-ПНХ», а потім стояв разом з незнайомою мені сім'єю - матір'ю і маленькою донькою - в містечку Щастя і дивився в бік свого міста, до якого мені вже не потрапити", - розповідає Валентин Торба у своєму блозі.

«Наші ж таки нас звільнять. Таки ж дотиснуть тих... «ополченців», - говорив українською мовою влітку 2014-го сусід моєї подруги в приватному секторі Луганська. Юнак приїхав в Луганськ з села Шульгінка Старобільського району на заробітки. Коли приїхав ще не було війни. Та і хто б тоді міг подумати, що той карнавал «орків», як багато хто називав пияків під ОДА з триколорами, зрештою стануть ознакою чорної хмари біди, що насувалась зі сходу, з російської сторони. Працював будівельником, знімав з братом невеличку хату - не квартиру, бо не міг звикнути до «вуликів», як він називав багатоповерхівки. Тут і городик, і сонечко зранку б'є у віконце, як і вдома - на такій близькій Слобожанщині.

Сучасні письменники. Три прізвища.

Тема Донеччини та Луганщини цікава і актуальна на сьогодні. Нажаль, література Донбасу, така неосяжна і багатогранна, є досі маловідомою і малодослідженою.

О. Неживий, В. Романько, В. Оліфіренко - науковці, які вивчали і продовжують вивчати літературу рідного краю. Перед нами літературознавчий огляд творів сучасних письменників Донбасу, а саме: Василя Голобородька, Станіслава Жуковського, Миколи Джміля.

Василь Голобородько

В. Голобородько - відомий поет, автор поетичних збірок “Летюче віконце”, “Зелен день”, “Калина об різдві” та ін.

Василь Голобородько - один із найбільших українських поетів - інтелектуалістів. Його „вслуховування-вживання” (О. Кузьменко) у внутрішню форму слова і особливе його, українського слова, “відчування-переживання” є незбагненною таїною.

Голодомор у Донбасі: як це було.

Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п’ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п’ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15 % населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УРСР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях. Найменше українців загинуло в Донецькій області.

Штучний голод забрав життя близько 7 млн. людей, приблизно половина померла від голоду на території Української РСР.

Авдіївку прикрасив мурал з портретом вчительки української мови.

"Ви можете зруйнувати наші будинки, але ми нікуди не підемо з нашої батьківщини": Авдіївку прикрасив мурал з портретом вчительки української.

Мета цієї роботи - привернути увагу світової громадськості до Авдіївки, де кожен день звучать вибухи мінометів.

На Майдане простились с известным волонтером с Донбасса Юрием Мосиным.

На Майдане Незалежности в Киеве в среду прошла церемония прощания с известным волонтером Юрием Мосиным (известный в соцсетях под ником Патриот Украины), который покончил жизнь самоубийством несколько дней назад.

Уроженец Донбасса, во время Революции Достоинства он работал в медицинской службе Майдана. Позже он регулярно ездил на фронт, помогая бойцам.

Владимир Жемчугов. Партизан, вернувшийся из плена.

17 сентября на мосту в городе Счастье Луганской области в присутствии наблюдателей ОБСЕ, представителей Международного комитета Красного Креста и журналистов состоялся обмен заложниками по формуле «два на четыре». Российские наемники отпустили двух украинских граждан — сотрудника миссии ООН на Донбассе Юрия Супруна и уроженца Красного Луча, бывшего шахтера Владимира Жемчугова. Официальный Киев передал четырех задержанных.

Долгие месяцы Елена боролась за освобождение мужа

Владимир Жемчугов — не военный. Он попал в плен после того, как подорвался на растяжке. Взрывом ему травмировало глаза и оторвало руки. Боевики обвиняли Владимира в диверсионной деятельности и не хотели менять, несмотря на тяжелое состояние здоровья. Все это время за его освобождение боролась жена. Обращалась во всевозможные инстанции, ходила на митинги и, несмотря на то, что обмен несколько раз срывался, ждала возвращения мужа. И дождалась.

Две школы. Два менталитета.

Интересный очерк от Rarewolf, написанный в сентябре 2014-го по следам обстрела одной из донецких школ, прекрасно иллюстрирующий разницу между Украиной и Россией и демонстрирующий, насколько чужд Донецку "русский" менталитет.

Попалась недавно фотка одной из российских школ. Для меня это не новость, конечно, я прекрасно знаю в каком состоянии большинство городов РФ. Но сейчас это воспринимается несколько иначе.

Итак, школа в мирном российском городе, вроде где-то на Камчатке. Действующая. (Камчатка, кстати, очень красивый регион, вернее мог бы быть красивым, там великолепная природа.)

А это школа в охваченном войной Донецке. В нее попал снаряд, спровоцировав пожар, другие снаряды упали рядом, ударив ее взрывной волной.

Подарок от неизвестного патриота.

Лина, Донецк:

Как мало человеку надо для счастья... А в оккупации? Лучший подарок на мой День рождения я получила сегодня от неизвестного патриота, который даже не знал, что меня так порадует )

Ну и конечно, поздравления от новых друзей по фб и по жизни. Сейчас у нас в обществе для многих "новый друг лучше старых двух"... Спасибо огромное всем моим друзьям, которые не дали мне свихнуться за годы мракобесия в нашем солнечном городке!

Итак, Донецк, дендрарий ботанического сада (еще недавно тут было полно орков с оружием), т.н. Молодежка:

Побратим Стуса Юрій Литвин.

Не хочу жити тихо й безтурботно,
Я хочу вчитись, мислить і творить!

За свої неповні 50 років поет Юрій Литвин п΄ять разів поставав перед совєцьким судом і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки.

Юрій Литвин народився 26 листопада 1934 року у селі Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім’ї сільських вчителів. Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака, помер від ран 1944 року.

Мати Надія Антонівна Парубченко з сином перебралася в c. Барахти Васильківського району Київської області. Після закінчення семирічної школи за виховання хлопця взявся рідний дядько, який служив у Росії. Литвин пішов до гірничо-промислової школи в м. Шахти Ростовської обл., але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. Тривалий час був щирим комсомольцем, секретарем комсомольської організації. Юрій Литвин цікавився українською літературою і національною культурою, вивчав німецьку та філософію; міг по три доби читати поезії з пам’яті.

Прості мешканці Донбасу.

"Ми дуже вдячні, що українські бійці просто врятували нас з лапищ путинських найманців"

Основа всієї Путинської пропаганди і інформаційної політики є гасло, що народ Донбасу це не Україна. Що всі мешканці цього багатого мальовничого краю прагнуть разом зі всім своїм скарбом бути в Росії. І справа “руських витязів” силою автомата Калашникова допомогти успішному возз'єднанню. Та наразі вся ця маячня частково діє лише на підконтрольних терористам громадян. Люди Української території Донбасу прагнуть бути у складі України і ототожнюють себе лише з цією державою. І тут не потрібно бути політологом чи соціологом варто лише пройтись вулицями звільнених від "сепаратистів" Краматорська, Слов'янська чи інших містечок і сіл цього краю. Відразу відчувається, як переважна більшість громадян з повагою і вдячністю ставляться до українських солдат.

Ось цю зелену квіточку, яку ви бачите на знімку, мені подарувала маленька дівчинка Юля. Вона просто підійшла до мене і всунула в руки цей свій найбільший скарб. Потім батьки дитини пояснили мені, що їх дочка вже давно хотіла щось подарувати “дяді солдату” який захищає її життя від бандитів.

Місто героїв. Україна це Маріуполь.

Мариуполь - это иллюстрация того, что будет с каждым ныне оккупированным городом после его освобождения. В 2014 году в Донецке за Украину выходили десятки тысяч активных патриотов. Увы, без военной поддержки, на одном голом безоружном патриотизме город от агрессоров не защитить. Но после изгнания оккупантов Донецк снова сможет громко заявить о своей любви к Украине. Жаль, что в остальной Украине так мало знают о Донетчине и она ассоциируется у всех лишь с промышленностью. Но постепенно, благодаря нападению на нас, люди узнают историю, выдающихся личностей, культуру и науку этой пока малоизвестной украинской области.