Голодомор у Донбасі: як це було.

Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п’ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п’ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15 % населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УРСР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях. Найменше українців загинуло в Донецькій області.

Штучний голод забрав життя близько 7 млн. людей, приблизно половина померла від голоду на території Української РСР.

Наведення фактажу про українські реалії того часу, у тому числі й донбаські, дають чітке розуміння різниці між голодом і Голодомором. Отже, уточнюю, що голод - це стан людини в результаті постійного недоїдання внаслідок нестачі харчів, а Голодомор - це послідовне впровадження різноманітних репресивних заходів по відбиранню запасів продовольства у населення, що призводить до неминучого масового голоду і багатьох смертей.

Ми знаємо, що голод був і в Європейській частині Росії, і на Уралі, й за Уралом. На жаль, такою сумною була наша історія, яка говорить про те, як сталінський режим повсюдно ламав через коліно волелюбність селянства. Штучний голод був одним із заходів виховання соціалістичної свідомості. Але ступінь найбільшої жорстокості та введення цілої низки послідовно впроваджуваних репресивних заходів, що призводили до небаченого голоду, керівництво СРСР спрямувало саме на українців, які в кінці двадцятих - на початку тридцятих років ще чинили певний опір суцільній колективізації. Отож, просто голоду для українців (на думку партійного керівництва) було замало. Голод треба було зробити таким нестерпним, який би приніс смерть або ж знищив у селян навіть людську подобу. Тобто свідомість людини скалічити раз і назавжди.

- І що це за заходи?

- Різноманітних нюансів репресивних заходів в Україні, зокрема на Донбасі, було багато. Наведу основні. По-перше, - це введення непосильних планів хлібозаготівель, які контролювалися присланою на Україну хлібозаготівельною комісією на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим; інститут уповноважених з району чи області, які були не лише наглядачами, але й одноосібними вершителями людської долі; надзвичайно ретельне виконання репресивного закону про "п’ять колосків", за яким за зібрану на полі голодним селянином жменьку зерна передбачався розстріл з конфіскацією майна, а при пом’якшуючих обставинах - 10 років тюрми з конфіскацією майна; впровадження в областях України додаткових хлібозаготівель, що проводилися рейдовим методом, коли при обшуках конфісковували все збіжжя, і голодні сім’ї залишалися навіть без будь-яких засобів до існування; накладання на колгоспи та індивідуальні господарства величезних натуральних штрафів, які були значно вищими, ніж план заготівлі, до того ж селяни не звільнялися й від виконання самого плану; введення репресивного додаткового розкуркулювання, коли із власних осель під цим приводом взимку виганяли навіть бідні багатодітні сім’ї; занесення на так звану "чорну дошку" багатьох господарств (а це означало, що дані села повністю блокувалися енкаведистами чи військовими, й у ці населені пункти заборонялося завозити навіть сірники чи мило); заборонялося виїжджати з сіл (навіть керівник колгоспу чи сільради мусив мати на це окремий дозвіл), не говорячи вже про виїзд за межі республіки; повне свавілля сільських активістів, рейдових бригад з міста, сільських, районних чинів, представників міліції. А на адміністративних кордонах республіки розташовувалися військові застави, які не пропускали втікачів на інші терени СРСР, де запаси їжі все-таки були. Можу додати, що такі заслони стояли і на кордоні Донеччини з Росією. Зокрема, старожили нинішнього Шахтарського району згадують, з яким ризиком для життя доводилося пробиратися в сусідні донські станиці, аби виміняти одежину на дещицю продовольства.

Відомо, що влада конфісковувала врожай, аби продати його за валюту та закупити на заході обладнання для промисловості. Але ж по донецьких селах радянські активісти забирали з хат буряки, навіть квашену капусту, огірки - а це за валюту не продаси. Перемішували з багнюкою запаси сіна та соломи, ламали серед зими печі, прирікаючи цілі родини на невідворотну смерть.

-  Що то за нелюди були, звідки вони бралися?

- То були і спецзагони, організовані партосередками підприємств, і районні продзагони. Найчастіше ж рейди робилися руками сільських активістів. Адже у сільській громаді, як у будь-якій іншій соціальній спільноті, завжди зустрічалися "винятки", про яких у моєму селі казали: "Тільки й здатен, що весь день попід деревом пересувати свитку в тінь, аби затишно було в карти грати". Коли почалося "розкуркулювання", примусова колективізація, а потому й Голодомор, радянська влада свідомо зробила ставку на той, по суті, людський непотріб. І "винятки", тобто сільські активісти, розгулялися. Ось характерний витяг із секретного повідомлення ГПУ осені 1932 року: "Голова Краснооктябрьської сільради Нечаєв Феодосій ввечері, п’яний, викликав жінок до себе та примушував до злягання. Попереджаючи: "Якщо комусь скажеш, відправлю на північ як куркульку". Окремі випадки відбувалися при секретарі осередку ЛКСМ Сухареві".

Іменами тих виродків, що без вагань забирали у багатодітних родин останню ложку пшона чи квасолі, по донецьких селах й понині лякають дітей, ніби казковим Бабаєм. Як типовий результат їх діяльності - більшість сільського населення Донбасу хворіло голодними хворобами, вмирало - такі факти знаходимо і в документах Донецького облдержархіву, і в спогадах свідків Голодомору 1932 - 1933 років.

Траплялися голови колгоспів, які, розуміючи до чого йде, поспішили видати землякам зерно, зароблене на трудодні. Порушників зразково-показово покарали, відправивши, як тоді казали, до "білих ведмедів". Та головне - те зароблене збіжжя у селян держава відібрала в рахунок тотальних зернозаготівель. Чому ж не бути гарантованому голоду?

- Але ж буквально поруч були промислові міста Донбасу, із шахтами та заводами, що потребували робочих рук, та, здавалося б, могли прогодувати.

- По-перше, тодішні міста зовсім відрізнялися від теперішніх. І промисловий потенціал був інший. Наприклад, на територіях міст було по декілька колгоспів. Не дарма ж у 1932 - 1933 роках буквально на всіх засіданнях усіх донецьких міськкомів партії першим стояло питання про хлібозаготівлі. У міських колгоспах селяни абсолютно також потерпали від голоду. До того ж влада ретельно перекривала шляхи міграції безпаспортним селянам (при введенні паспортної системи у 1932 році селянам заборонили видавати паспорти, тобто закріпачували їх у колгоспах). Хоч, звичайно, люди, що впадали у відчай від перспективи невідворотної загибелі, все одно робили спроби врятуватися на сусідніх підприємствах Донбасу. На жаль, здебільшого безнадійні. Існуючі підприємства не могли прийняти на роботу всіх втікачів-селян. Та й добиралися не всі. "На початку березня 33-го року нас відправили прокидати від снігу дорогу на станцію Оленівка (Волноваського району. - Ред.). - розповідає колишній колгоспник Феодосій Білецький. - Яких страхіть мені довелося побачити: що не метр тіла замерзлих людей. Мабуть, йшли вони до станції, щоб втекти від голоду, і падали, хто де. Трупи складали в штабелі на узбіччях…". Це лише невеличкий епізод з великої трагедії.

По-друге, на промислових підприємствах діяла карткова система видачі продовольства. Норми були такі, що виданий пайок навряд чи перекривав витрати сил при тяжкій праці, наприклад, під землею. А робітникові треба було ще й прогодувати сім’ю. "Я пішла за хлібом на рудник, це від нас 6 кілометрів. Поки одержала хліб на карточки, мої сусіди пішли додому, - це зі спогадів Марії Конанчук із селища Залізне Дзержинського району. - Тільки вийшла в яр, а тут чоловік - і за мною: "Віддай хліб". Я хотіла бігти, сил немає, він за мною теж не біжить - і в нього немає сил. Плаче, просить хліба, а я стою з торбинкою і теж плачу: "Не дам, батьку на роботу треба йти". Принесла хліб, батько пайку взяв і пішов на шахту". Як бачите, навіть у гірників сім’ї були голодними. Про голодування на підприємствах йдеться і в свідченнях очевидців, і в матеріалах архівів області.

- Офіційна цифра жертв Голодомору на Донеччині, яку звичайно наводять, - 104 тисячі осіб. Наскільки вона відповідає дійсності?

- Насправді то кількість померлих, наведена в офіційних звітах. Та й документів, по суті, збереглася лише половина. Багато років навіть така куца статистика була засекреченою. Тим часом архівні справи губилися - особливо під час війни (або навіть свідомо нищилися). Врахуємо також те, що вести окремий облік померлих від голоду заборонялося. У паперах того періоду часто знаходимо, що в графі причини смерті 40-річної людини значиться "помер від старості". Оті покійники, що не дійшли до міст чи вмерли під міськими парканами, не лише не вписувалися у документи, але ніхто не знав і не буде знати їх достеменної кількості. Отже, ті сто чотири тисячі варто щонайменше подвоїти, а то й потроїти. Державні архіви періодично зазнавали чисток, при яких вилучалися свідчення про Голодомор, бо була негласна вказівка керівництва компартії про заборону будь-якої публікації чи довідки про голод. Але дещо, як кажуть, вони "проморгали". Зокрема, на сьогодні в облдержархіві збереглися секретні документи про голод і випадки канібалізму в Донецькій області у 1932 - 1933 роки (тоді до Донецької області входила територія нинішніх Донецької та Луганської областей). І в спогадах людей рясніє, як дітям наказували: "Не ходи на таку-то вулицю, бо там тебе з’їдять". Голод дійсно доводив до стану, коли губилася людська мораль.

Отже, можна підвести досить сумний висновок, що в різних містах Донеччини у 1932 - 1933 роках був голод різної інтенсивності, а щодо сільської місцевості, де безпосередньо вирощувався хліб, - то там лютував нещадний Голодомор, організований вищим партійним керівництвом СРСР та України, підтриманий партійним та радянським активом в областях та районах і який призвів до голодної насильницької смерті на Україні, зокрема, в Донецькій області, незчисленної маси людей. Міф про "благоденствіє" нашого краю, створений можновладцями, надзвичайно повзучий, але він відразу розбивається, тільки-но починаємо читати свідчення очевидців Голодомору, а чи-то рядки навіть скупих архівних документів.

З сайту Донецької обласної державної адміністрації