Доброго вечора, однодумці! Ох, і набридло ж нам тут у підпіллі сидіти! Тож вирушаємо знову на прогулянку Донецьком. І вас із собою запрошуємо!
ПАТРІОТИЧНА «ДЕВ’ЯТКА»
Звичайно ж, це не київська Бесарабка, не львівський Гранд-базар, не одеський Привоз і навіть не донецький Центральний, але… Має й цей невеличкий риночок якийсь свій незвичайний колорит, якусь неповторну за смаком родзинку, що її більше не здибаєш ніде…
Там, де звиваються кільцем рейки, закруглюючи-завершуючи маршрут трамваю № 9 і розпочинаючи його заново, й бере виток оце невеличке диво – відомий на всю донецьку Калинівку й навіть за її межами ринок, що з кількох прилавків біля трамвайної зупинки розрісся-розтікся аж на три суміжні вулиці, заставивши їх десятками яток, кіосків, магазинів, павільйонів… Тутешні покупці у відповідь на питання «Де сьогодні скуповуєшся?» спершу відповідали: «На кінцевій Дев’ятки», а згодом і просто: «На Дев’ятці»...
Таки є тут щось своє, особливе, неповторне. А надто у нинішній тривожний час, коли, здається, навіть саме повітря наелектризоване неспокійними передчуттями. Тут уже навіть пенсіонери й домогосподарки намагаються виглядати експертами. Ніде правди діти – люблять наші земляки балачки про політику – і до речі й не до речі. Навіть коли тямлять у ній із п’ятого на десяте. Ось ходімте-но зі мною – самі побачите й почуєте:
– Дідусю, почому ваша картопля?
У відповідь – хитро примружений погляд із-під сивих волохатих брів. І – ні сіло ні впало – несподівана репліка:
– А ти за введення НАТОвців в Україну чи проти?
– А вам не все одно?
– Нєа! Мушу ж я знати, чи хорошій людині я свій товар продаю, чи якомусь… – очима управо-вліво й тихіше: –… задрипанцеві колорадському!
– Ну, а якщо скажу, що я проти? Зовсім не продасте?
– Не продам!
– Та ви ж так усіх покупців розлякаєте!
– "Сепарів" розлякаю. А нормальні самі до мене бігтимуть. Перевірено!
Або – хрипло-п’яним голосом:
– Та будь же ти людиною, йолки-палки! Скинь ціну на третину! Ну, чисто по-людськи - як земляк земляку! А я з тобою геніальною ідеєю поділюся!
– Це якою? Спершу поділися – то, може, й скину…
– А ось якою! Патріотичною! Я так думаю, що нам, донеччанам, треба вітатися не «Слава Україні!», а «Слава шахтьорам!» Бо шахтарська праця – то наше все! Це я тобі як гірняк зі стажем говорю!
– Шось мені здається, «гірняче», шо ти не те шо в забої не бував, а й нічого важчого за чарку ніколи в руках не тримав. А скажи-но, шахтарю мій розшахтаристий, шо таке квершлаг?
– Ну-у… Це… Така х…
– Ясно! Дьоргай ізвідсіля, тріпачу! Слава Україні!
Або ще так:
– Сало! Купуємо сало! Свіженьке, солоненьке, пахуче! Із смачненькою шкірочкою!
– А не боїтеся, шо вас за шкірку візьмуть – за приховану бандерівську агітацію?
– Не боюся! У мене все передбачено! Он на ціннику ясно написано: «Жир свиной, засоленный по-русски». То – відмазка від чокнутих «новоросів». А нормальним людям і так ясно: сало – воно і є сало. Наше українське біле золото!
Або ще отак:
– Кришки! Купуємо консервні кришки!.. Тьху, чорт! Наче й не чує ніхто!.. Міняю кришки на долари! Можна на євро! Курс – один до одного!
– А на рублі можна?
– Шо-о? Пункт із прийому макулатури – отам-о! Ясно?..
Подивишся збоку на весь цей жвавий карнавал жартів і насмішок, і хочеться гукнути: «Люди добрі! Та чи ж ви не у Донецьку живете?! Та чи ж це не у вас під боком ізнову лунає стрілянина?! Чи це ж не у сусідньому Текстильнику сьогодні знову влетів снаряд у будинок?!»
І немовби чуєш їхню спільну відповідь: «Знаємо! Звикли вже! Та ми ще живі! А допоки живі – хочемо говорити, сперечатися, жартувати!»
З огляду на це віриш: наше місто переживе нинішнє лихоліття й невдовзі згадуватиме його, як страшний сон… А поки що мирних і лагідних снів бажає Донецьк усій Україні! Дочекаймося завтрашнього дня – із свіжими файними новинами!
Максим Зеленчук
