Зруйновані війною будівлі завжи щось втаємничують. Історію людей, історію речей, історію країни. Вони - як пам'ятники того часу, коли їх земля здригалась від вибухів. Коли їх вікна з криком розбивалися вщент, розлітаючись по світу тисячами холодних мертвих скалок. Такі будинки назавжди завмирають в часі, зберігаючи війну в собі.
Чи потрібні вони ще комусь? Чи хтось до них прийде? Чи хтось вдихне в їх байдужі розбомблені стіни життя?
Бібліотека на передовій. Поламані стелажі, розтрощені вікна, подерті книги, обвалені стіни. Все навколо понівечене. Ступаєш обережно між самотніх книг, що назавжди втратили надію опинитися в теплих людських руках, щоб випадково не наступити, не зробити боляче і так зболеним сторінкам. На одній стіні - величезна пуста полиця з вивіскою "СЕРЦЕ ПОЛОНИВ ДОНБАС", а внизу - розкидані по підлозі пошарпані книги про рідний край - про Донеччину. На їх обкладнках - жовто-блакитні кольори. І поруч - мертві пташки...
З перекинутих шухляд повилітали фотографії з довоєнного життя бібліотеки. Де всі - такі усміхнені, такі безтурботні, такі радісні...
Ця бібліотека в Пісках - одна із зруйнованих будівель Донбасу. А скільки їх усіх на лінії фронту? І яке майбутнє у цих храмів людської мудрості?
(с) Рута Пушкарчук, ДУК
Комментариев нет:
Отправить комментарий