Є хибний стеріотип, мовляв на Донбасі мешкають самі лише етнічні
"русскіє", тобто переселені росіяни (звідси міф про "проросійський
регіон"). Це навмисна протиукраїнська пропаганда, яка не має жодного
відношення до реальності.
Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
Останнім часом із сумнозвісних причин назви міст Донеччини стали звичними для вух українців у різних регіонах. Часто-густо з телевізорів лунали дещо дивні для українського загалу назви, як-от Сартана або Чермалик. Що ж це за «екзотика» така на Донбасі, який серед неосвідчених людей віддавна має імідж або винятково промислового, або люмпенізованого регіону, де жодного натяку на бодай якісь уламки традиційної культури?

Навіть коли сучасні дизайнери під впливом ідеї «України єдиної» створюють візуальні образи різних регіонів у вигляді орнаментів, то для Донеччини замість традиційних візерунків тулять шахтарську каску (мовляв, звідки ж на Донбасі традиційні орнаменти?). А даремно.
Донеччина має свою традицію, хай не надто відому, але самобутню, пов’язану з етносом, що живе на цих землях протягом уже не одного століття. І села з «екзотичними» назвами – це ті, що їх колись, 235 років тому, заснували кримські греки на території сучасної Донеччини, в тій її частині, що зветься Надазов’ям або Приазов’ям, – це південна частина Донецької області, що починається приблизно від сумнозвісної нині Волновахи і простягається далі аж до північних берегів Азовського моря. Саме тут, у Надазов’ї, компактно проживає найбільш чисельна, після українців, етнічна спільнота регіону – греки, яких називають надазовськими (приазовськими) або маріупольськими. Саме таким словосполученням – «надазовські греки» – правильно позначати цю спільноту, адже вона відмінна від інших груп греків, які мешкають деінде в Україні чи за її межами: понтійських, фракійських, малобуяликських, греків із самої Греції тощо.