Є хибний стеріотип, мовляв на Донбасі мешкають самі лише етнічні
"русскіє", тобто переселені росіяни (звідси міф про "проросійський
регіон"). Це навмисна протиукраїнська пропаганда, яка не має жодного
відношення до реальності.
Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
Останнім часом із сумнозвісних причин назви міст Донеччини стали звичними для вух українців у різних регіонах. Часто-густо з телевізорів лунали дещо дивні для українського загалу назви, як-от Сартана або Чермалик. Що ж це за «екзотика» така на Донбасі, який серед неосвідчених людей віддавна має імідж або винятково промислового, або люмпенізованого регіону, де жодного натяку на бодай якісь уламки традиційної культури?
Навіть коли сучасні дизайнери під впливом ідеї «України єдиної» створюють візуальні образи різних регіонів у вигляді орнаментів, то для Донеччини замість традиційних візерунків тулять шахтарську каску (мовляв, звідки ж на Донбасі традиційні орнаменти?). А даремно.
Донеччина має свою традицію, хай не надто відому, але самобутню, пов’язану з етносом, що живе на цих землях протягом уже не одного століття. І села з «екзотичними» назвами – це ті, що їх колись, 235 років тому, заснували кримські греки на території сучасної Донеччини, в тій її частині, що зветься Надазов’ям або Приазов’ям, – це південна частина Донецької області, що починається приблизно від сумнозвісної нині Волновахи і простягається далі аж до північних берегів Азовського моря. Саме тут, у Надазов’ї, компактно проживає найбільш чисельна, після українців, етнічна спільнота регіону – греки, яких називають надазовськими (приазовськими) або маріупольськими. Саме таким словосполученням – «надазовські греки» – правильно позначати цю спільноту, адже вона відмінна від інших груп греків, які мешкають деінде в Україні чи за її межами: понтійських, фракійських, малобуяликських, греків із самої Греції тощо.
У багатьох невтаємничених читачів грецька культура асоціюється насамперед із танцем «сіртакі», давньогрецькими міфами, туніками тощо. Насправді ж різні групи греків (подібно до, скажімо, євреїв або ромів, які мешкають у різних країнах) мають чимало суттєвих відмінностей в історії, мові, традиційній культурі, звичаях, музиці, кухні, народному вбранні тощо. Отже, культура надазовських греків має чимало спільних рис радше з культурою кримських татар, аніж греків, що мешкають у Греції чи в інших країнах, оскільки вони є вихідцями з Криму. Ці спільні риси простежуємо в музиці, кухні, матеріальній культурі, а також у мові. Одна із двох мов надазовських греків – урумська – споріднена із кримськотатарською, а інша – румейська – має у своєму лексичному складі немало тюркських запозичень.
Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
Останнім часом із сумнозвісних причин назви міст Донеччини стали звичними для вух українців у різних регіонах. Часто-густо з телевізорів лунали дещо дивні для українського загалу назви, як-от Сартана або Чермалик. Що ж це за «екзотика» така на Донбасі, який серед неосвідчених людей віддавна має імідж або винятково промислового, або люмпенізованого регіону, де жодного натяку на бодай якісь уламки традиційної культури?
Навіть коли сучасні дизайнери під впливом ідеї «України єдиної» створюють візуальні образи різних регіонів у вигляді орнаментів, то для Донеччини замість традиційних візерунків тулять шахтарську каску (мовляв, звідки ж на Донбасі традиційні орнаменти?). А даремно.Донеччина має свою традицію, хай не надто відому, але самобутню, пов’язану з етносом, що живе на цих землях протягом уже не одного століття. І села з «екзотичними» назвами – це ті, що їх колись, 235 років тому, заснували кримські греки на території сучасної Донеччини, в тій її частині, що зветься Надазов’ям або Приазов’ям, – це південна частина Донецької області, що починається приблизно від сумнозвісної нині Волновахи і простягається далі аж до північних берегів Азовського моря. Саме тут, у Надазов’ї, компактно проживає найбільш чисельна, після українців, етнічна спільнота регіону – греки, яких називають надазовськими (приазовськими) або маріупольськими. Саме таким словосполученням – «надазовські греки» – правильно позначати цю спільноту, адже вона відмінна від інших груп греків, які мешкають деінде в Україні чи за її межами: понтійських, фракійських, малобуяликських, греків із самої Греції тощо.
У багатьох невтаємничених читачів грецька культура асоціюється насамперед із танцем «сіртакі», давньогрецькими міфами, туніками тощо. Насправді ж різні групи греків (подібно до, скажімо, євреїв або ромів, які мешкають у різних країнах) мають чимало суттєвих відмінностей в історії, мові, традиційній культурі, звичаях, музиці, кухні, народному вбранні тощо. Отже, культура надазовських греків має чимало спільних рис радше з культурою кримських татар, аніж греків, що мешкають у Греції чи в інших країнах, оскільки вони є вихідцями з Криму. Ці спільні риси простежуємо в музиці, кухні, матеріальній культурі, а також у мові. Одна із двох мов надазовських греків – урумська – споріднена із кримськотатарською, а інша – румейська – має у своєму лексичному складі немало тюркських запозичень.
«Звідки єсть пішли» надазовські греки
Надазовські греки беруть початок від перших еллінських колоністів, які заснували античні міста на чорноморському узбережжі в Криму. Як особлива етнічна група вони сформувалися на Кримському півострові у ранньому Середньовіччі та за часів Кримського ханату. Про їхню історію і досі свідчать залишки античних полісів, печерних міст і ранньохристиянських храмів. Упродовж декількох століть кримські греки називали себе «ромеос», тобто «мешканець Східно-Римської (Візантійської) імперії», що в місцевому діалекті перетворилося на «ромей» або «румей». Згодом частина греків, яка зазнала мовної асиміляції з боку кримських татар і турків, стала називати себе «урум», що, власне, і є тюркським перекладом самоназви «румей». Відтак кримські греки, маючи спільну історію, матеріальну культуру, християнську православну віру, поділилися на дві мовні групи: румеїв (еллінофонів) і урумів (тюркофонів).
У 1778–1780 роках майже все християнське населення півострова, яке на той час складалося переважно з етнічних греків, вірмен, грузинів і волохів, з ініціативи керівництва Російської імперії на чолі з Єкатєріною ІІ було переселене на північне узбережжя Азовського моря. Наразі точаться суперечки щодо того, чи можна це назвати депортацією. Так, ці переселенці мали змогу зібрати речі, взяти якесь майно, худобу тощо. На новому місці їм обіцяли матеріальну допомогу, землю і низку привілеїв, як-от: певний рівень самоврядування (управління Маріуполем і грецькими селами здійснювалося Маріупольським грецьким судом у складі Маріупольського грецького округу, скасованого у 1869 році), позбавлення від сплати податків на певний період і позбавлення від рекрутської повинності. Тож вони вирушили в дорогу. Але при цьому в разі зміни свого рішення або незадоволення новими умовами їм уже не можна було повертатися назад до Криму. На всьому шляху з Криму до нових земель переселенців супроводжували солдати суворовського війська. У дорозі, яка тривала два роки, чимало мігрантів загинуло від захворювань і злиднів. Загалом, викликає сумнів масова згода християн на добровільне переселення з обжитого Криму до незнайомих земель. Недарма в одній із давніх пісень «Вихід греків із Криму» є такі рядки: «Сьогодні чорне небо, сьогодні чорний день, сьогодні всі плачуть, і гори сумують…» Тож, напевно, цей факт можна назвати якщо не справжньою депортацією, то, принаймні, насильницьким переселенням.
На північному узбережжі Азовського моря кримські греки разом із малочисельними грузинами й волохами заснували кілька десятків сіл і місто Маріуполь. На новому місці уруми та румеї селилися окремо, за винятком одного спільно заснованого села Велика Новосілка (що мало назву Великий Янисоль). Свої поселення на новому місці прибулі греки здебільшого називали на честь покинутих ними поселень у Криму. Румеї заснували села Ялта, Урзуф, Сартана, Чермалик, Чердаклі (нині Кременівка), Малоянисоль, Каракуба (нині Роздольне), Стила і Костянтинопіль. Уруми ж заснували села Улакли, Богатир, Комар, Керменчик (нині Старомлинівка), Старий Крим, Мангуш, Бешеве (нині Старобешеве), Ласпі (нині Староласпа) й Карань (нині Гранітне), а також, власне, і саме місто Маріуполь, яке стало центром однойменного повіту й донині лишається неофіційною столицею надазовських греків. З часом виникли нові поселення, засновані румеями: Бугас, Нова Каракуба (нині Красна Поляна), Новоянисоль, Труженка, Кир’яківка (нині Катеринівка), Касянівка, Візантія (нині Ключове), Афіни (нині Зоря), Келлерово (нині Кірове) та ін. Уруми додатково заснували поселення Новобешеве, Новоласпа, Біла Кам’янка, Нова Карань (тепер Кам’янка), Малий Керменчик, Новий Керменчик (тепер Новомлинівка) та ін.
Сьогодні майже всі ці села розташовані на території сучасної Донеччини, за винятком одного села – Новомлинівки, що належить Запорізькій області. Нині надазовські греки становлять найбільшу частину серед усіх груп греків, які мешкають у нашій країні, а Донецька область є місцем їхнього компактного проживання.
На північному узбережжі Азовського моря кримські греки разом із малочисельними грузинами й волохами заснували кілька десятків сіл і місто Маріуполь. На новому місці уруми та румеї селилися окремо, за винятком одного спільно заснованого села Велика Новосілка (що мало назву Великий Янисоль). Свої поселення на новому місці прибулі греки здебільшого називали на честь покинутих ними поселень у Криму. Румеї заснували села Ялта, Урзуф, Сартана, Чермалик, Чердаклі (нині Кременівка), Малоянисоль, Каракуба (нині Роздольне), Стила і Костянтинопіль. Уруми ж заснували села Улакли, Богатир, Комар, Керменчик (нині Старомлинівка), Старий Крим, Мангуш, Бешеве (нині Старобешеве), Ласпі (нині Староласпа) й Карань (нині Гранітне), а також, власне, і саме місто Маріуполь, яке стало центром однойменного повіту й донині лишається неофіційною столицею надазовських греків. З часом виникли нові поселення, засновані румеями: Бугас, Нова Каракуба (нині Красна Поляна), Новоянисоль, Труженка, Кир’яківка (нині Катеринівка), Касянівка, Візантія (нині Ключове), Афіни (нині Зоря), Келлерово (нині Кірове) та ін. Уруми додатково заснували поселення Новобешеве, Новоласпа, Біла Кам’янка, Нова Карань (тепер Кам’янка), Малий Керменчик, Новий Керменчик (тепер Новомлинівка) та ін.
Сьогодні майже всі ці села розташовані на території сучасної Донеччини, за винятком одного села – Новомлинівки, що належить Запорізькій області. Нині надазовські греки становлять найбільшу частину серед усіх груп греків, які мешкають у нашій країні, а Донецька область є місцем їхнього компактного проживання.
Мови надазовських греків
Як свідчать документи кінця XVIII сторіччя, на момент переселення до Надазов’я обидві групи кримських греків володіли урумською мовою, себто румеї всередині своєї громади спілкувалися румейською, уруми – урумською, але урумська була ще й мовою міжгрупового спілкування урумів та румеїв. Її також використовували в судах, торгівлі, суспільному житті тощо. Для написання текстів урумською мовою послуговувалися грецькими літерами.
Невдовзі російська влада почала скасовувати привілеї, надані переселенцям. З 1820 року землі, що їх не могли освоїти греки, віддали іншим колоністам: німцям, євреям, українцям. 1834 року греки втратили надане їм раніше виключне право селитися в Маріупольському грецькому окрузі. 1859 року скасовано адміністративне самоуправління Маріупольського повіту і він стає підзвітним Катеринославській губернії. З середини XIX століття до Маріуполя, а згодом і до грецьких сіл почали активно переселятися росіяни, українці, німці, євреї, роми, представники інших національностей. На кінець XIX століття греки вже не становили більшості населення.
1864 року спеціальним урядовим наказом мовою викладання у школах на всій території тодішньої імперії стає російська. Відтоді в регіоні почалось активне поширення російської мови, а відтак і зросійщення місцевих греків. На кінець XIX сторіччя серед греків Надазов’я формується двомовність, де російська – мова засвоєна, а урумська або румейська – рідна. Російська мова й культура стають більш престижними, а їх носії – взірцями для наслідування (в Криму для греків взірцем для наслідування були кримські татари і їхня культура). За століття (з кінця XVIII до початку XX століття) російська мова витісняє кафаревусу (книжну грецьку мову) з церковного богослужіння, а урумську – із суспільного життя.
Невдовзі російська влада почала скасовувати привілеї, надані переселенцям. З 1820 року землі, що їх не могли освоїти греки, віддали іншим колоністам: німцям, євреям, українцям. 1834 року греки втратили надане їм раніше виключне право селитися в Маріупольському грецькому окрузі. 1859 року скасовано адміністративне самоуправління Маріупольського повіту і він стає підзвітним Катеринославській губернії. З середини XIX століття до Маріуполя, а згодом і до грецьких сіл почали активно переселятися росіяни, українці, німці, євреї, роми, представники інших національностей. На кінець XIX століття греки вже не становили більшості населення.
1864 року спеціальним урядовим наказом мовою викладання у школах на всій території тодішньої імперії стає російська. Відтоді в регіоні почалось активне поширення російської мови, а відтак і зросійщення місцевих греків. На кінець XIX сторіччя серед греків Надазов’я формується двомовність, де російська – мова засвоєна, а урумська або румейська – рідна. Російська мова й культура стають більш престижними, а їх носії – взірцями для наслідування (в Криму для греків взірцем для наслідування були кримські татари і їхня культура). За століття (з кінця XVIII до початку XX століття) російська мова витісняє кафаревусу (книжну грецьку мову) з церковного богослужіння, а урумську – із суспільного життя.
Від коренізації до доби незалежності України
Уже в час новопосталого Радянського Союзу в рамках політики коренізації у місцях компактного проживання надазовських греків було створено національні райони. Для розробки мовної політики стосовно греків працювала спеціальна комісія з мовних питань, яка визначила, що рідною мовою урумів є кримськотатарська (її ще тоді називали татарською, татарсько-турецькою або турецько-татарською), а рідною мовою румеїв є новогрецька. В офіційних документах урумів стали позначати греко-татарами, а румеїв – греко-еллінами. У румейських селах почали викладати димотику (форма новогрецької), яка суттєво відрізнялася від румейської мови. В урумських селах впроваджували кримськотатарську мову. З цією метою закуповували підручники кримськотатарської мови у Криму, звідти ж запрошували викладачів. Процес уповільнювався тим, що саме в цей час радянська влада переводила деякі тюркські мови з арабської графіки на латинську. Це стосувалося, зокрема, й кримськотатарської мови. Отже, урумів намагалися вчити кримськотатарської мови з використанням латиниці, яка була для них незнайомою та незвичною. Однак цей процес не встиг розвинутися через припинення політики коренізації у 1930-х роках. Обидві мови повністю вилучили зі сфери освіти, медіа, суспільного життя тощо. Почалися репресії проти представників грецької інтелігенції.
Звідтоді урумську та румейську мови використовували в побуті, але не викладали аж до кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли знову з’явилася можливість національного відродження, розвитку національних мов і культур. Почали виходити друком літературні твори урумською мовою. А видавати було кого. Це Валерій Кіор (1951 р. н.) зі Старого Криму, Віктор Борота (1936 р. н., народився в селі Старогнатівка, живе у Донецьку) і Кірікія Хавана (1947 р. н.) зі Старогнатівки. Цього разу під час написання текстів урумською мовою вже послуговувалися кирилицею, яка використовується й донині. Валерій Кіор створив факультатив із вивчення урумської мови при школі у Старому Криму, вів передачу урумською мовою «Ана сёзю» («Рідне слово») на міському радіо Маріуполя.
Звідтоді урумську та румейську мови використовували в побуті, але не викладали аж до кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли знову з’явилася можливість національного відродження, розвитку національних мов і культур. Почали виходити друком літературні твори урумською мовою. А видавати було кого. Це Валерій Кіор (1951 р. н.) зі Старого Криму, Віктор Борота (1936 р. н., народився в селі Старогнатівка, живе у Донецьку) і Кірікія Хавана (1947 р. н.) зі Старогнатівки. Цього разу під час написання текстів урумською мовою вже послуговувалися кирилицею, яка використовується й донині. Валерій Кіор створив факультатив із вивчення урумської мови при школі у Старому Криму, вів передачу урумською мовою «Ана сёзю» («Рідне слово») на міському радіо Маріуполя.
Коли постало питання, яку мову як рідну для греків офіційно запроваджувати в системі шкільної освіти у грецьких селах, то організація, що на той час представляла інтереси греків України, прийняла рішення обрати новогрецьку мову для викладання як у румейських, так і в урумських селах. Вважалося, що володіння новогрецькою мовою мало б наблизити надазовських греків, зокрема урумів, як до самої Греції, так і до решти грецької діаспори в світі, долучитися до світового еллінізму. Греція не забарилася з наданням допомоги в освітній сфері: надсилала до Маріуполя викладачів новогрецької мови, а місцеві греки отримали можливість вивчати цю мову у Греції. Викладачів новогрецької мови також почали готувати в Маріупольському університеті. У школі урумського села Старий Крим викладають новогрецьку мову. Мови, які насправді є рідними для надазовських греків, – урумська і румейська – так і лишилися без уваги. Їх було категоризовано як «діалекти приазовських греків», чим було значно знижено рівень їхнього престижу серед місцевого населення й відповідно їхній статус серед місцевої грецької громади.
Недоречні етноніми
На момент переселення з Криму наприкінці XVIII сторіччя приазовських греків офіційно позначали єдиним терміном – «християни Грецького закону», за мовами – на урумів і румеїв – їх не поділяли. У період cтановлення радянської системи освіти установка на викладання національних мов викликала необхідність термінологічного розрізнення двох груп надазовських греків, яких поділили за мовною ознакою на «греко-татар» і «греко-еллінів». Після згортання політики «коренізації» і припинення викладання національних мов у 1930-х роках знову відпала необхідність розрізнення двох груп. За радянської епохи під час перепису населення для зазначення обох груп – урумів і румеїв (та й взагалі представників усіх груп греків) – знову використовували єдиний термін «грек/грекиня». Така назва вказувалася в графі «національність» і в радянському паспорті, і в офіційних анкетах, і в інших документах.
За часів України вже як незалежної держави хоча й скасували графу «національність» у паспорті, але під час проведення перепису населення в офіційних документах у статистичних даних усіх греків, які мешкають у нашій країні, позначають терміном «грек». У таблицях, документах, на мапах, що відображають національний склад населення України, скрізь серед інших народів зазначено «греки», а їхня рідна мова – «грецька». Окрім того, в багатьох офіційних документах, зокрема під час перепису населення, на мапах, які відображають національний (або етнічний) склад населення України, обидві групи маріупольських греків позначають одним спільним терміном «греки», а їхньою рідною мовою вважають грецьку. Немає жодного натяку на те, що переважну більшість усього грецького населення України складають уруми та румеї, а їхніми рідними мовами є урумська та румейська. Отже, під словом «грецька» мова можна розуміти все що завгодно: і новогрецьку, і румейську, і мову тюркського походження – урумську. Така неточність створює певну плутанину в термінах, подає хибну картину етнічного складу, а відтак ускладнює законодавчу або просвітницьку роботу, спрямовану на інформування загалу про етнічне й мовне розмаїття в Україні, а також визначення, формування і здійснення відповідної державної мовної політики, яка сприяла б, зокрема, захисту урумської мови як загроженої. Впевнений, що така ж плутанина виникає і з іншими народами, етноконфесійними або мовними групами, що проживають в Україні. До вирішення питання, що є досить контраверсійним і вимагає проведення серйозних дискусій, треба поставитися професійно виважено й обережно і не заплющувати очі на намагання певних кіл використати належність до певної національної групи як спосіб отримати якісь політичні дивіденди.
У вирішенні цього питання варто було б звернутися до досвіду інших держав. Скажімо, в Польщі на мапі, де вказано етнічні меншини, поруч із литовцями, ромами, татарами і багатьма іншими окремо зазначені, наприклад, кашуби або лемки.
За часів України вже як незалежної держави хоча й скасували графу «національність» у паспорті, але під час проведення перепису населення в офіційних документах у статистичних даних усіх греків, які мешкають у нашій країні, позначають терміном «грек». У таблицях, документах, на мапах, що відображають національний склад населення України, скрізь серед інших народів зазначено «греки», а їхня рідна мова – «грецька». Окрім того, в багатьох офіційних документах, зокрема під час перепису населення, на мапах, які відображають національний (або етнічний) склад населення України, обидві групи маріупольських греків позначають одним спільним терміном «греки», а їхньою рідною мовою вважають грецьку. Немає жодного натяку на те, що переважну більшість усього грецького населення України складають уруми та румеї, а їхніми рідними мовами є урумська та румейська. Отже, під словом «грецька» мова можна розуміти все що завгодно: і новогрецьку, і румейську, і мову тюркського походження – урумську. Така неточність створює певну плутанину в термінах, подає хибну картину етнічного складу, а відтак ускладнює законодавчу або просвітницьку роботу, спрямовану на інформування загалу про етнічне й мовне розмаїття в Україні, а також визначення, формування і здійснення відповідної державної мовної політики, яка сприяла б, зокрема, захисту урумської мови як загроженої. Впевнений, що така ж плутанина виникає і з іншими народами, етноконфесійними або мовними групами, що проживають в Україні. До вирішення питання, що є досить контраверсійним і вимагає проведення серйозних дискусій, треба поставитися професійно виважено й обережно і не заплющувати очі на намагання певних кіл використати належність до певної національної групи як спосіб отримати якісь політичні дивіденди.
У вирішенні цього питання варто було б звернутися до досвіду інших держав. Скажімо, в Польщі на мапі, де вказано етнічні меншини, поруч із литовцями, ромами, татарами і багатьма іншими окремо зазначені, наприклад, кашуби або лемки.
Що далі?
Тим часом процес занепаду мов триває. Що ж до урумської мови, то сьогодні ще подекуди зберігся урумський фольклор, створено фольклорні колективи, ще співають урумських пісень. Є навіть сучасна урумська література: і проза, і поезія. От лишень кількість аудиторії та читачів, спроможних читати ці твори, тобто носіїв урумської мови, які на сьогодні є переважно представниками старшого покоління, невпинно зменшується. За останні понад 20 років уже виросло нове покоління урумів, яке вивчало новогрецьку мову, але вона для них не стала рідною (що є очевидним), хоча мовою прадідів вони також геть не володіють. На сьогодні урумська мова опинилася, як зазначають учені-лінгвісти, у ситуації так званого мовного зсуву: її майже цілковито замінено російською. Колись урумське місто Маріуполь, де, до речі, народився видатний художник, урум за походженням, Архип Куїнджі, сьогодні є майже всуціль російськомовним, а самі греки становлять значну меншість серед його населення. Процес мовної асиміляції серед урумів набирає дедалі більших обертів.
На сьогодні найповнішим дослідженням урумської мови лишаються праці Олександра Гаркавця, який видав урумсько-український словник («Урумський словник») і збірник урумського фольклору («Уруми Надазов’я»). За результатами експедицій до урумських сіл, що їх проводили науковці із Санкт-Петербурга (Росія), було видано першу спробу навчального посібника з урумської мови «Урумский язык. Урум дили (приазовский вариант)» (автор Марія Смоліна). Але, звичайно, бракує навчальної та методичної літератури, словників, підручників. Досі офіційно не узгоджено й не затверджено єдину абетку і правила написання для урумської мови, не сформовано єдину літературну норму урумської мови. З огляду на це можна констатувати, що урумська мова є справді загроженою і рівень загроженості є високим. І якщо про повноцінне відродження вже не йдеться, то варто було б порушити питання бодай про збереження цієї мови, і допомога держави стала б тут у пригоді. Хоча, безперечно, в питанні подальшої долі урумської мови не слід нехтувати і ставленням до неї з боку самої групи урумів, яким варто виявляти до неї більшу повагу, розуміти її цінність. Є велика кількість методів для популяризації відомостей про різні етноси, відмінні від титульного, про їхні культури, чимало засобів для взаємного пізнання та збагачення.
Після Майдану багато йдеться про витворення єдиної української політичної нації. Погодьмося, що це справді є справою з орієнтацією на майбутнє. Але погодьмося також і на тому, що повернення до джерел – це не лише повернення до минулого, навпаки: цей процес може йти в ногу з творенням єдиної України, у якій живе чимало етносів, зберігаючи, вивчаючи свою традиційну культуру, творячи модерну культуру, спільну для всіх.
На сьогодні найповнішим дослідженням урумської мови лишаються праці Олександра Гаркавця, який видав урумсько-український словник («Урумський словник») і збірник урумського фольклору («Уруми Надазов’я»). За результатами експедицій до урумських сіл, що їх проводили науковці із Санкт-Петербурга (Росія), було видано першу спробу навчального посібника з урумської мови «Урумский язык. Урум дили (приазовский вариант)» (автор Марія Смоліна). Але, звичайно, бракує навчальної та методичної літератури, словників, підручників. Досі офіційно не узгоджено й не затверджено єдину абетку і правила написання для урумської мови, не сформовано єдину літературну норму урумської мови. З огляду на це можна констатувати, що урумська мова є справді загроженою і рівень загроженості є високим. І якщо про повноцінне відродження вже не йдеться, то варто було б порушити питання бодай про збереження цієї мови, і допомога держави стала б тут у пригоді. Хоча, безперечно, в питанні подальшої долі урумської мови не слід нехтувати і ставленням до неї з боку самої групи урумів, яким варто виявляти до неї більшу повагу, розуміти її цінність. Є велика кількість методів для популяризації відомостей про різні етноси, відмінні від титульного, про їхні культури, чимало засобів для взаємного пізнання та збагачення.
Після Майдану багато йдеться про витворення єдиної української політичної нації. Погодьмося, що це справді є справою з орієнтацією на майбутнє. Але погодьмося також і на тому, що повернення до джерел – це не лише повернення до минулого, навпаки: цей процес може йти в ногу з творенням єдиної України, у якій живе чимало етносів, зберігаючи, вивчаючи свою традиційну культуру, творячи модерну культуру, спільну для всіх.
О. Рибалко, 2015
Комментариев нет:
Отправить комментарий