Є хибний стеріотип, мовляв на Донбасі мешкають самі лише етнічні
"русскіє", тобто переселені росіяни (звідси міф про "проросійський
регіон"). Це навмисна протиукраїнська пропаганда, яка не має жодного
відношення до реальності.
Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
Кілька років тому ліцеїсти разом з директоркою побували в селах Михайлівка та Яковлівка Олександрівського району, куди в 1951 р. пересилили кілька сімей бойків. Результатом дослідження стала робота учениці 11-го класу Любові Тимофєєвої "Трансформація народної їжі бойків унаслідок депортації 1951 року" та Ельвіни Набієвої "Інтеграція поховальних пісень бойків у фольклорно-етнічну систему Північної Донеччини", які в секції етнології МАН посіли другі місця. Оскільки "їмо, щоб жити", проаналізуємо першу з названих робіт.
Як і будь-яка наукова робота, ця теж розпочинається обґрунтуванням актуальності теми. Автори — учениця Л.Тимофєєва та її керівник О.А. Бабенко, зокрема, пишуть: "Необхідність детального опису етнографічного матеріалу, що з'явився на території Донеччини внаслідок депортації, його трансформації упродовж понад п'ятдесяти років, обумовила актуальність цього дослідження. Зберегти й донести до прийдешніх поколінь етнографічні скарби минулого — справа сучасної молоді, поки, як справедливо зазначає Л. Вудвуд, "їх ще не знищили остаточно час і ті, хто запопадливо плюндрував їх, намагаючись зітерти з народної пам'яті".
У першому розділі аналізуються наукові праці, присвячені вивченню бойків як субетнічної групи українського народу, їх побуту і традицій харчування. Про край, названий землею бойків, писав ще імператор Костянтин Багрянородний.
Сучасна етнографічна наука першою згадкою про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зиновієва (кінець ХVІІ — початок ХVІІІ століть). Землі, заселені бойками, з кінця ХІХ ст. активно досліджували українські, польські та чеські етнографи, у т.ч. й Іван Франко. У статті "Етнографічна експедиція на Бойківщину" він стверджував автохтонність слов'янсько-української культури, категорично заперечував висловлювання деяких вчених про вплив на розвиток української культури східних (персько-арабських) та західних (германських) елементів. Відомий український антрополог Федір Вовк установив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також із сербами та хорватами.
Основним заняттям бойків було гірське землеробство та скотарство. Аж до ХХ ст. вони зберігали патріархальну суспільну структуру, що регулювалася звичаєвим правом, їхні обряди й традиції були під сильним впливом язичництва.
Перед Другою світовою війною, за підрахунками представників української діаспори в Північній Америці, на території тодішньої Польщі мешкало близько мільйона бойків. Зараз бойки живуть переважно в Волинському та Рогатинському районах Івано-Франківської, Сколівському, Турківському, Самбірському і Старосамбірському районах Львівської, Воловецькому та Міжгірському районах Закарпатської областей. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію "найчистішої" щодо українських рис етнічної групи, оскільки не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських і словацьких, як лемки.
Досить докладно в роботі висвітлено так звані "трансфери населення"(обміни), які були популярними у вирішенні проблеми національних меншин після Другої світової. Так, масові переселення українців з Польщі проводилося в чотири етапи: 1944-1946 рр. — "обмін населенням"; 1947 р. — акція "Вісла"; 1948 р. — демаркація державного кордону між СРСР і Польщею; 1951 р. — обмін ділянками державних територій. Загалом було переселено 543 тис. осіб.
Проведенню депортації 1951 року передував договір, укладений 15 лютого 1951 року, згідно з яким СРСР поступався Польській республіці ділянкою площею 480 кв. кілометрів у Дрогобицькій області, а взамін одержав таку ж за обсягом територію Люблінського воєводства.
Особливістю депортації у 1951 році, яку ще називають "Акцією-51", є виселення всіх мешканців, не зважаючи на національну приналежність. До того ж, виселені були позбавлені права обирати місце майбутнього мешкання. Таким чином компартійно-кадебістський режим вирішував кілька проблем: залюднював малозаселені степові райони Сталінської (Донецької), Херсонської, Миколаївської та Одеської областей; проводив денаціоналізацію і русифікацію переселенців; ліквідовував соціальну базу українського підпілля на виміняних територіях.
За умовами договору переселенці отримували середню вартість житла, яке вони залишали, щоб на новому місці придбати новозбудовану хату. Але житло для горян у південно-східних регіонах не було готове. Нашвидкуруч збудовані на один шаблон ліплянки з саману не відповідали найелементарнішим вимогам: не було підлоги, стіни розповзалися, дахи протікали. Депортовані свідчили, що восени стіни "будинків" проростали зерновими і бур'янами, а взимку в середині хат замерзала вода. З настанням весняного тепла таке житло перетворювалося на купу глини. Отже, переселенці змушені були квартирувати у місцевих жителів; проживати, рятуючись від холоду, разом з худобою; будуватися на новому місці за власний кошт. Крім того, горянам довелося пристосовуватися до інших кліматичних умов (сухого й спекотного степового клімату), до зміни звичного ремесла та життєвого устрою, до іншої системи духовних цінностей.
Колишні депортовані досліджуваних нами сіл Михайлівка та Яковлівка, пишуть автори, згадували, що на новому місці вони опинилися в абсолютно нових побутових, релігійних, культурних умовах. Місцеві жителі інакше одягалися, зокрема їхній одяг не оздоблювався вишивкою, жінки не носили намисто тощо; жителі Північної Донеччини сповідували православну християнську віру, у той час як переселенці були греко-католиками. До того ж для Донецького регіону радянського періоду характерними були атеїстичні настрої, що унеможливлювало побудову храмів і організацію повноцінного функціонування церкви депортованих. Звичними ремеслами бойків були ткацтво, тваринництво, чому сприяли місцеві кліматичні умови. Натомість для Північної Донеччини характерним було хліборобство, вирощування городини.
Наслідком депортації стали й трансформації їжі бойків. Цьому питанню слов'янські етнографи присвятили цілий розділ своєї роботи. Вони записали з десяток рецептів бойківських страв, що знаходяться у вжитку і сьогодні. Насамперед це борщ по-бойківськи, хоча вони називають його "западенським" або "польським". Отже, "відваріть м'ясо (свинину або курятину) у невеликій кількості води. Додайте картоплі. Коли вона звариться — залийте м'ясо і картоплю буряковим квасом (буряки квасять протягом трьох днів у теплому місці, нарізавши їх скибками і заливши джерельною водою), доведіть до кипіння. Окремо приготуйте зажарку: поріжте і підсмажте на смальці цибулю; піддайте півкружки молока зі жменею борошна, вилийте в сковорідку і, помішуючи, доведіть до кипіння. Влийте зажарку в борщ". Все. Смачного!
А ось як готують мачанку на сметані до вареників, які бойки, як і всі українці дуже полюбляють: "поріжте цибулю як на зажарку; смажте на олії або на смальці до ніжно-жовтого кольору; додайте домашньої (збираної) сметани; підсоліть. Помішуючи, смажте сметану на дуже помірному вогні. Додайте трохи масла. Коли все закипить — страва готова".
А ще бойки готують чир (густий кисіль з борошна), який споживають з прохолодним свіжим молоком, буляники (коржики, спечені на капустяному листі в печі), по-своєму печуть паски. І все ж, за 60 років життя на Донеччині, як свідчили С.Геряк, К.Лило, О.Омельченко та інші жителі сіл Михайлівка та Яковлівка, переселенці та їх нащадки, під впливом зміни клімату, умов проживання та місцевих традицій, значною мірою змінили звички, притаманні їх етнічній групі. Дещо у них запозичили селяни. Коротше, спостерігається збагачення культур різних етносів, вимушених жити разом.
Віктор СКРИПНИК.
Серія корисних статей ЕТНОСИ ДОНБАСУ розповість, хто насправді проживає на Донеччині та Луганщині.
БОЙКИ НА ДОНЕЧЧИНІ
Добре знаю, що гуцули, лемки, бойки та деякі інші українські етнічні групи живуть у гірських районах Західної України. Прикарпатців, верховинців доводилося зустрічати і в наших краях — чоловіки приїздили здебільшого працювати на будови, а жінки літньої пори заробляли на прополці буряків, соняшнику, кукурудзи.
Про те, що на території Олександрівського району, проживають бойки, переселені з Західної України у 1951 р., дізнався під час розмови з директоркою Слов'янського педагогічного ліцею, кандидатом педагогічних наук О.А. Бабенко.
За фахом Оксана Анатолівна вчителька української мови та літератури, а її хобі — фольклор, українознавство. Отож щороку, за планом роботи міської філії Донецького відділення Малої академії наук України, учні відправляються на польові дослідження. Їздять по селах, цікавляться народною творчістю, життям і побутом людей, навіть записують, що їдять, які ігри полюбляють. Виявляється, це все важливо для пізнання історії народу та країни.
Про те, що на території Олександрівського району, проживають бойки, переселені з Західної України у 1951 р., дізнався під час розмови з директоркою Слов'янського педагогічного ліцею, кандидатом педагогічних наук О.А. Бабенко.
За фахом Оксана Анатолівна вчителька української мови та літератури, а її хобі — фольклор, українознавство. Отож щороку, за планом роботи міської філії Донецького відділення Малої академії наук України, учні відправляються на польові дослідження. Їздять по селах, цікавляться народною творчістю, життям і побутом людей, навіть записують, що їдять, які ігри полюбляють. Виявляється, це все важливо для пізнання історії народу та країни.
Кілька років тому ліцеїсти разом з директоркою побували в селах Михайлівка та Яковлівка Олександрівського району, куди в 1951 р. пересилили кілька сімей бойків. Результатом дослідження стала робота учениці 11-го класу Любові Тимофєєвої "Трансформація народної їжі бойків унаслідок депортації 1951 року" та Ельвіни Набієвої "Інтеграція поховальних пісень бойків у фольклорно-етнічну систему Північної Донеччини", які в секції етнології МАН посіли другі місця. Оскільки "їмо, щоб жити", проаналізуємо першу з названих робіт.
Як і будь-яка наукова робота, ця теж розпочинається обґрунтуванням актуальності теми. Автори — учениця Л.Тимофєєва та її керівник О.А. Бабенко, зокрема, пишуть: "Необхідність детального опису етнографічного матеріалу, що з'явився на території Донеччини внаслідок депортації, його трансформації упродовж понад п'ятдесяти років, обумовила актуальність цього дослідження. Зберегти й донести до прийдешніх поколінь етнографічні скарби минулого — справа сучасної молоді, поки, як справедливо зазначає Л. Вудвуд, "їх ще не знищили остаточно час і ті, хто запопадливо плюндрував їх, намагаючись зітерти з народної пам'яті".
У першому розділі аналізуються наукові праці, присвячені вивченню бойків як субетнічної групи українського народу, їх побуту і традицій харчування. Про край, названий землею бойків, писав ще імператор Костянтин Багрянородний.
Сучасна етнографічна наука першою згадкою про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зиновієва (кінець ХVІІ — початок ХVІІІ століть). Землі, заселені бойками, з кінця ХІХ ст. активно досліджували українські, польські та чеські етнографи, у т.ч. й Іван Франко. У статті "Етнографічна експедиція на Бойківщину" він стверджував автохтонність слов'янсько-української культури, категорично заперечував висловлювання деяких вчених про вплив на розвиток української культури східних (персько-арабських) та західних (германських) елементів. Відомий український антрополог Федір Вовк установив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також із сербами та хорватами.
Основним заняттям бойків було гірське землеробство та скотарство. Аж до ХХ ст. вони зберігали патріархальну суспільну структуру, що регулювалася звичаєвим правом, їхні обряди й традиції були під сильним впливом язичництва.
Перед Другою світовою війною, за підрахунками представників української діаспори в Північній Америці, на території тодішньої Польщі мешкало близько мільйона бойків. Зараз бойки живуть переважно в Волинському та Рогатинському районах Івано-Франківської, Сколівському, Турківському, Самбірському і Старосамбірському районах Львівської, Воловецькому та Міжгірському районах Закарпатської областей. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію "найчистішої" щодо українських рис етнічної групи, оскільки не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських і словацьких, як лемки.
Досить докладно в роботі висвітлено так звані "трансфери населення"(обміни), які були популярними у вирішенні проблеми національних меншин після Другої світової. Так, масові переселення українців з Польщі проводилося в чотири етапи: 1944-1946 рр. — "обмін населенням"; 1947 р. — акція "Вісла"; 1948 р. — демаркація державного кордону між СРСР і Польщею; 1951 р. — обмін ділянками державних територій. Загалом було переселено 543 тис. осіб.
Проведенню депортації 1951 року передував договір, укладений 15 лютого 1951 року, згідно з яким СРСР поступався Польській республіці ділянкою площею 480 кв. кілометрів у Дрогобицькій області, а взамін одержав таку ж за обсягом територію Люблінського воєводства.
Особливістю депортації у 1951 році, яку ще називають "Акцією-51", є виселення всіх мешканців, не зважаючи на національну приналежність. До того ж, виселені були позбавлені права обирати місце майбутнього мешкання. Таким чином компартійно-кадебістський режим вирішував кілька проблем: залюднював малозаселені степові райони Сталінської (Донецької), Херсонської, Миколаївської та Одеської областей; проводив денаціоналізацію і русифікацію переселенців; ліквідовував соціальну базу українського підпілля на виміняних територіях.
За умовами договору переселенці отримували середню вартість житла, яке вони залишали, щоб на новому місці придбати новозбудовану хату. Але житло для горян у південно-східних регіонах не було готове. Нашвидкуруч збудовані на один шаблон ліплянки з саману не відповідали найелементарнішим вимогам: не було підлоги, стіни розповзалися, дахи протікали. Депортовані свідчили, що восени стіни "будинків" проростали зерновими і бур'янами, а взимку в середині хат замерзала вода. З настанням весняного тепла таке житло перетворювалося на купу глини. Отже, переселенці змушені були квартирувати у місцевих жителів; проживати, рятуючись від холоду, разом з худобою; будуватися на новому місці за власний кошт. Крім того, горянам довелося пристосовуватися до інших кліматичних умов (сухого й спекотного степового клімату), до зміни звичного ремесла та життєвого устрою, до іншої системи духовних цінностей.
Колишні депортовані досліджуваних нами сіл Михайлівка та Яковлівка, пишуть автори, згадували, що на новому місці вони опинилися в абсолютно нових побутових, релігійних, культурних умовах. Місцеві жителі інакше одягалися, зокрема їхній одяг не оздоблювався вишивкою, жінки не носили намисто тощо; жителі Північної Донеччини сповідували православну християнську віру, у той час як переселенці були греко-католиками. До того ж для Донецького регіону радянського періоду характерними були атеїстичні настрої, що унеможливлювало побудову храмів і організацію повноцінного функціонування церкви депортованих. Звичними ремеслами бойків були ткацтво, тваринництво, чому сприяли місцеві кліматичні умови. Натомість для Північної Донеччини характерним було хліборобство, вирощування городини.
Наслідком депортації стали й трансформації їжі бойків. Цьому питанню слов'янські етнографи присвятили цілий розділ своєї роботи. Вони записали з десяток рецептів бойківських страв, що знаходяться у вжитку і сьогодні. Насамперед це борщ по-бойківськи, хоча вони називають його "западенським" або "польським". Отже, "відваріть м'ясо (свинину або курятину) у невеликій кількості води. Додайте картоплі. Коли вона звариться — залийте м'ясо і картоплю буряковим квасом (буряки квасять протягом трьох днів у теплому місці, нарізавши їх скибками і заливши джерельною водою), доведіть до кипіння. Окремо приготуйте зажарку: поріжте і підсмажте на смальці цибулю; піддайте півкружки молока зі жменею борошна, вилийте в сковорідку і, помішуючи, доведіть до кипіння. Влийте зажарку в борщ". Все. Смачного!
А ось як готують мачанку на сметані до вареників, які бойки, як і всі українці дуже полюбляють: "поріжте цибулю як на зажарку; смажте на олії або на смальці до ніжно-жовтого кольору; додайте домашньої (збираної) сметани; підсоліть. Помішуючи, смажте сметану на дуже помірному вогні. Додайте трохи масла. Коли все закипить — страва готова".
А ще бойки готують чир (густий кисіль з борошна), який споживають з прохолодним свіжим молоком, буляники (коржики, спечені на капустяному листі в печі), по-своєму печуть паски. І все ж, за 60 років життя на Донеччині, як свідчили С.Геряк, К.Лило, О.Омельченко та інші жителі сіл Михайлівка та Яковлівка, переселенці та їх нащадки, під впливом зміни клімату, умов проживання та місцевих традицій, значною мірою змінили звички, притаманні їх етнічній групі. Дещо у них запозичили селяни. Коротше, спостерігається збагачення культур різних етносів, вимушених жити разом.
Віктор СКРИПНИК.
Комментариев нет:
Отправить комментарий