Жители Донецка днровским боевикам: "Ваше место возле параши".

По мнению дончан, место российских боевиков «возле параши». Соответствующая надпись появилась на одном из зданий Донецка.

Подобных надписей в оккупированных городах появляется всё больше, что указывает на абсолютное неприятие днровских боевиков среди населения.

Костянтинівці, ви - українці!

Нарис про Костянтинівку.

Ніяк не йде у мене з думки це місто. Місто, де з давніх-давен мирно співіснували українці й росіяни, білоруси й татари, цигани й вірмени... Комусь зараз це може видатися дивним і неймовірним, але там, на півночі Донеччини, українське коріння насправді настільки глибоке, що перерубати його не стане сили вже ні у кого. Українські звичаї - навіть у здавалось би геть спролетаризованому побуті. Предківська українська мова, що завжди вперто пробивається назовні крізь російську і крізь суржик. І її чарівному впливові без опору піддаються всі - незалежно від національності. Пам'ять про давнину - з глибокою повагою до старших, до родини, до моралі, до загальнолюдських цінностей. Таким я пам'ятаю і завжди пам'ятатиму місто мого дитинства...

Досі не можу забути, як зустрічали тут перші дні Незалежності. Хто з засторогою, хто з радістю, хто - з жартами:
- Це ми тепер шо, усігда будемо по-українському говорить?
- А будемо! Наші батьки-діди говорили, й нічого. Не надірвалися...
Або:
- Іванівно, позичте відро абрикосів!
- Відро?! Може цеберку?! Кирилівно, ви українка чи хто?!...
Або так (лінгвістична дискусія на городі):
- А по телевізору один вумний дядько казав, шо український язик - некультурний.
- А ти по-якому говориш?
- А хтозна... Як ти лопату тримаєш?! Ото правду кажуть: як не піп, так і в ризах не микайся.
- Ні, ви бачили?! Мову лає, а українськими приказками так і сипле...
Ми не забули той час - час світлих надій на краще майбутнє!

Мешканці Артемівська створили штаб оборони і власноруч копають протитанкові рови.

У неділю, 5 квітня, мешканцями Артемівська Донецької області був створений штаб оборони міста. Про це в ефірі телеканалу "24" повідомив начальник ГУ МВС України в Донецькій області Ілля Ківа.

"Відбулася важлива подія, яка буде початком громадського руху з підготовки оборони міст: мешканці Артемівська створили штаб оборони міста", - зазначив він.

"Під Артемівськом місцеві жителі самостійно взялися до укріплення власних позицій. І це свідчить про погляди самих жителів Артемівська і про позицію Донбасу загалом. Вони вийшли і почали копати протитанкові рови. І сьогодні перші рови, які були побудовані власноруч місцевим населенням, захистили Артемівськ", - розповів він.

І саме це, на думку Ківи, є показником рівня самоорганізації українців у складні часи. Саме це, переконаний він, має стати прикладом для всієї лінії оборони на Донбасі.

Пам’яті Темура Юлдашева.

Національний герой, який загинув у День Незалежності.

Добігає кінця сумна історія пошуку українського героя з Луганська Темура Юлдашева. До війни він був відомим спортсменом та громадським діячем. Майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, наставник спортсменів-важкоатлетів…

У квітні 2014-го, коли почалося протистояння на Сході України, Темур показав себе патріотом України, із власної ініціативи почав формувати з добровольців батальйон міліції особливого призначення в Луганській області. 28 квітня група добровольців цього підрозділу із 30 осіб була заблокована мітингувальниками, на допомогу яким прибули озброєні "сепаратисти". Щоб не допустити кровопролиття, Юлдашев запропонував узяти його в заручники, але відпустити інших. Відтак 35 діб провів у неволі в будівлі СБУ Луганська. Втікши 2 червня з полону, патріот приїхав до Києва й дав кілька інтерв’ю, в яких заявив, що зі зброєю в руках продовжуватиме боротьбу за єдність України.

Керівництво МВС пропонувало Юлдашеву вступити в один із новостворених міліцейських батальйонів, але він вирішив перейти до складу ЗСУ. Офіційне переведення затягувалось, тож Темур відбув на фронт у складі групи добровольців. Волонтери допомогли йому придбати форму та бронежилет, і незабаром він опинився у Слов’янську, а відтак, у середині серпня, серед захисників Савур-могили.

Простые жители Донбасса.

"Мы все очень благодарны, что украинские бойцы просто спасли нас от лап путинских наемников ..."

Основа всей путинской пропаганды и информационной политики является лозунг, что народ Донбасса это не Украина. Все жители богатого живописного края стремятся вместе со всем своим скарбом быть в России. И дело "русских витязей" силой автомата Калашникова помочь успешному воссоединению. Чтобы убедиться в бредовости этой пропаганды достаточно посмотреть на освобожденные от террористов города. Люди неоккупированной территории Донбасса стремятся быть в составе Украины и отождествляют себя только с этим государством. И здесь не нужно быть политологом или социологом стоит только пройтись по улицам освобожденных от "сепаратистов" Краматорска, Славянска или других городов и сел этого края. Сразу чувствуется, как подавляющее большинство граждан с уважением и благодарностью относятся к украинским солдатам.

Вот это зеленый цветочек, которую вы видите на снимке, мне подарила маленькая девочка Юля. Она просто подошла ко мне и сунула в руки этот свой самый большой клад. Потом родители ребенка объяснили мне, что их дочь уже давно хотела что-то подарить "дяде солдату" который защищает его жизнь от бандитов. А вышитые подсолнухи (своеобразный символ Донбасса, ведь их здесь сеют немало и подсолнечное зерно здесь также считается "черным золотом"), как и надпись на обороте тоже подарок: от девушки - Донбасивкы, которая так и не назвала своего имени.

Маріуполь український у творах українських художників.

Архип Куїнджі. Чумацький шлях у Маріуполі. 1875 р

«Чумацький шлях у Маріуполі» — картина українського художника Архипа Куїнджі (1841/1842 — 1910), написана 1875 року. Картина зберігається в Третьяковській галереї. Розмір картини — 106 × 213 см.

Сюжет картини географічно пов'язаний із Маріуполем, містом, де народився і виріс художник. Його дія розгортається в південних степах України, які молодий Куїнджі проходив на шляху до Феодосії. Чумаками в той час називали торговців або погоничів, які вирушали на волах до Чорного та Азовського морів за рибою та сіллю і розвозили їх по ярмарках, а також займалися доправленням інших товарів. «… Багно непролазне, дорога, мокрі воли й не менш мокрі чуби, мокрий пес, що виє при дорозі на негоду. Все це якось щемить у серці», — писав про цю картину письменник Всеволод Гаршин (народжений у Бахмутському повіті, Катеринославської губернії).

Сергій Дрозд

Знаменитая строчка украинского поэта.

Сторонники "русского мира" любят цитировать фразу "Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано". Это выражение уже набило оскомину! Но вряд ли особи, верящие в "русский регион", знают, откуда взяты эти строки и о том кто их написал. А написал их донбасский поэт и большой патриот Украины Павел Григорьевич Беспощадный. Когда поэт писал про непобедимый Донбасс, то имел в виду именно украинский Донбасс, и уж точно не противопоставлял Донбасс Украине! Но сперва коротко о биографии поэта.

Павел Григорьевич Беспощадный родился 29 июня 1896 года в селе Всеславль Смоленской губернии (ныне Белорусь). Из-за тяжёлого уровня жизни его семья переехала жить на Донбасс, где его отец устроился работать на шахту. Павел пошёл по стопам отца и до службы в армии также трудился на шахте. После армии Павел Беспощадный занялся самообразованием, познакомился с творчеством таких поэтов украинского происхождения как Сосюра, Маяковский и т.д. Вместе с друзьями занимались сбором шахтёрского фольклора. Активно работал над Объединением донбасских литераторов "Забой". В 1932 году поселился в городе Горловка Донецкой области. В 1941 году, в связи с Второй мировой войной, был эвакуирован в Таджикистан (в армию не был зачислен по состоянию здоровья). После войны сразу возвращается в Украину - сперва в Краснодон, затем жил в Ворошиловграде (Луганск), а в 50х годах навсегда вернулся в Горловку, где и умер 25 мая 1968 года. Павел Беспощадный по праву считается именно горловским поэтом.

Во многих стихах Беспощадного упоминается Украина. И вот один из его стихов, который так и называется "Украине":

В перекличке сирен и рулад соловьиных
Ты растила меня, ты меня берегла,
Ты мне больше, чем мать, благодать — Украина,
Ты к источнику песен меня привела.

У горняцких копров, терриконов высоких
Зазвенел твой птенец, твой воспитанник — сын,
Ты учила слагать меня нежные строки
И железные гимны горячих годин!

Ты на бой повела закаленный Донбасс твой,
Чтоб разбил, разметал изувера-врага.
Ты светила в бою нам зарницею ясной...
И металась шрапнель, и зверела пурга.

Но котовцы крошили врагов эскадроны,
Таращанцы крушили Эйхгорна полки.
Били царских сатрапов и черных баронов
Закаленные в схватках бойцы-горняки.

Передышка. Шахтер едет в Киев столичный,
В Киев — сказочный город, к знакомым, к родным.
Рассказать о Донбассе, о жизни рудничной,
Посмотреть на Днепро, поздороваться с ним!

Просидеть до зари на Владимирской горке,
Проследить, как стремителен звезд перелет,
Иль к могиле Тараса лететь на моторке,—
Днепр весной и слепит, и кипит, и поет...

Сколько песен приветных нашепчет Славута!
Сколько в Каневе я передумаю дум!..
Как вы дороги мне, золотые минуты!
Как ты близок, Донбасса строительный шум!

Украина моя, край любимый, певучий!
Непокорен и горд твой народ-богатырь,
Никакие разбойные черные тучи
Не затмят эту высь, эту даль, эту ширь!

(Сентябрь 1941)

¤¤¤¤¤¤¤

А вот отрывки из других его стихов:

У Донецька своя місія, або НАС ЛЯКАТИ - ТІЛЬКИ ЧАС ГАЯТИ!

Донецьке антиколорадське підпілля знову вітає однодумців-патріотів! Про що б розповісти вам сьогодні? Ну хоча б ось про таке... В умовах інформаційного вакууму, коли місцеве телебачення транслює лише ворожі канали, оперуючи геть перекрученими й вивернутими "фактами" найкраще джерело інформації - живе спілкування. Із стократ перевіреними друзями, родичами сусідами. Зовсім, як колись за радянських часів, збираємося на кухні, аби поперемивати кістки тутешнім новоявленим "владарям". Уявляю, як їм важко гикається і як паленіють їхні фізіономії від "компліментів" вдячних громадян.

Ось і сьогодні вдалося зібрати кількох друзів на передвечірні (бо до пізнього вечора тепер у гостях не посидиш - комендантська година, хай їй грець!) посиденьки. І починається:

Исповедь разведчика.

Младший сержант Игорь Лукьянов (позывной "Маклауд") — человек-парадокс. Родился и вырос в Краматорске, не поддерживал Майдан, но, когда в его город вошли "сепаратисты", сразу ушел в партизаны.

Внешне 31-летний парень похож на спортсмена: жилистый, невысокий с не единожды сломанным носом. На самом деле, у него два высших образования — Донбасский институт техники и менеджмента и Харьковский авиационный институт им. Жуковского. Он юрист и программист.

Лукьянов не похож на разведчиков, которых показывают в кино, но благодаря этому и семилетней карьере профессионального военного, он им стал. В конце весны — начале лета прошлого года около месяца он провел в оккупированном группировкой Стрелкова-Гиркина Славянске.

Прикрываясь желанием защищать "русский мир" на Донбассе, завел знакомства с полевыми командирами боевиков — Рысью, Моторолой, Баем, и передал в штаб АТО информацию о численности группировки, времени ее отхода из города и т.д. Во время реабилитации после очередного ранения "Маклауд" рассказал ТСН.ua о своем шпионском прошлом и о том, что удивило его в тылу врага.

ВОЙНА. НАЧАЛО

Для меня все началось с мониторинга ситуации в Крыму. Думал, он не сдастся. Казалось, татары не позволят. Но вышло иначе. Татар оказалось не так много, и Крым ушел. После этого начал следить, как развивается история у нас. Понял, что ситуацию раскачают.

Последней каплей стал захват Славянского горотдела. После этого попытался защищать Краматорский горотдел. Выдвинулся к нему, думал, помогу ребятам, но его тоже сдали. Все, что можно было сделать, — забрать флаг, который до сих пор у меня дома хранится. Я его забрал показательно, отдам следующему начальнику горотдела.

Изначально Краматорск был на 70% проукраинским. Но из-за бездействия власти, этой поддержки хватило на два-три митинга, а потом все задавили. У меня друг пропал. Мы с ним возили нашим в аэропорт мешки, когда там были бои. У него сперва забрали машину, потом он попал в Краматорский горотдел, и после этого его не видели. На этом проукраинская поддержка закончилась.

Когда пришла "ДНР", как и все начал партизанить.

Національні костюми.

ДОНЕЧЧИНА. Кiнець ХIХ - початок ХХ ст.

Жiночий костюм. Сорочка "до гестки" з нашитою вздовж вирiзу горловини пiлкою. Вишивка червоно-чорного кольору. Прикрашена сорочка ще мережкою та вирiзуванням. "Кохта черкасинова", "пiд усики", розшита кольоровою тасьмою. Поли обшитi мереживом. Рясна спiдниця з яскравої фабричної тканини по подолу обшита плисом та пiдшита "щiточкою", щоб не протиралася на перегинi. Фартух-"попередниця", "запон" з фабричної тканини, оздоблений мережкою та пiдшитою по подолу "шляркою". Кашемiрова хустка надiта на "сiточку", що пов'язувалась на "гуглю" - туго скручене волосся. Високi шкiрнi черевики з червоними шнурками.

Чоловiчий костюм. Тунiкоподiбна сорочка з широким стоячим комiром i широкою манiжкою. Комiр, манiжка i низки рукавiв вишитi. Обов'язковим атрибутом чоловiчого костюма була коротка "жильотка" темного кольору. Штани з напiвсукна, вузькi, мiського крою. Чоботи - "бутилки" з твердими блискучими халявами. Головний убiр - картуз.

Упорядник В. В. Миронов
Художник А. Ю. Перепелиця