Ніяк не йде у мене з думки це місто. Місто, де з давніх-давен мирно співіснували українці й росіяни, білоруси й татари, цигани й вірмени... Комусь зараз це може видатися дивним і неймовірним, але там, на півночі Донеччини, українське коріння насправді настільки глибоке, що перерубати його не стане сили вже ні у кого. Українські звичаї - навіть у здавалось би геть спролетаризованому побуті. Предківська українська мова, що завжди вперто пробивається назовні крізь російську і крізь суржик. І її чарівному впливові без опору піддаються всі - незалежно від національності. Пам'ять про давнину - з глибокою повагою до старших, до родини, до моралі, до загальнолюдських цінностей. Таким я пам'ятаю і завжди пам'ятатиму місто мого дитинства...
Досі не можу забути, як зустрічали тут перші дні Незалежності. Хто з засторогою, хто з радістю, хто - з жартами:
- Це ми тепер шо, усігда будемо по-українському говорить?
- А будемо! Наші батьки-діди говорили, й нічого. Не надірвалися...
Або:
- Іванівно, позичте відро абрикосів!
- Відро?! Може цеберку?! Кирилівно, ви українка чи хто?!...
Або так (лінгвістична дискусія на городі):
- А по телевізору один вумний дядько казав, шо український язик - некультурний.
- А ти по-якому говориш?
- А хтозна... Як ти лопату тримаєш?! Ото правду кажуть: як не піп, так і в ризах не микайся.
- Ні, ви бачили?! Мову лає, а українськими приказками так і сипле...
Ми не забули той час - час світлих надій на краще майбутнє!
...Вато "моя", сіра вато! Дефективне вбоге породження радянщини й московської пропаганди, злочинної тутешньої влади та злодіїв-олігархів, тривалого безробіття й безперспективності, розрухи й безнадії! Тобі ніколи не затьмарити тих світлих вражень від цього містечка, які я проніс через усе своє життя. Пам'ятайте, байстрюки: час панування безмозких дикунів швидко закінчується, й на зміну йому неодмінно приходить нова доба - світла і прогресивна!
...Моторошно і прикро було слухати й читати про недавні тамтешні події. Але й це не привід до песимізму. Згадую слова своїх костянтинівських родичів: "Доки у нашому місті залишатиметься хоча б жменька тверезо мислячих людей, доти воно зостанеться українським. Та й загальна маса ясно відчуває: альтернативи Українській державі немає й бути не може. Підбурені політичними аферистами швидко розкаються у своїх дурощах. І життя знову повернеться у звичні рамки - у ті, що формувалися тут протягом двадцяти трьох років Незалежності".
І я, попри все, вперто вірю, що буде саме так. Ця війна розвінчає й зітре у людській свідомості останні міфи про совок. Щезне безслідно "вата" - відпаде, як змертвіла частина тіла, вже нікому не потрібна й ні до чого не придатна. І Костянтинівка, повернувшись до предківських коренів, стане українською не лише офіційно, але й реально.
Навіть не намагайтеся переконати мене у зворотньому! І нехай я вже буду божевільним оптимістом! Не заперечуватиму!..
Доброго ранкуі й Божої підтримки тобі, Україно, від твоєї Донеччини!
Максим Зеленчук
Комментариев нет:
Отправить комментарий