Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» – це звучало гордо. Втім, «Донбас» – завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати книжка, упорядкована доцентом Донецького Національного університету В. Оліфіренком: „Уроки правди і добра”, – своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині, – а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – «русскоязычный регион», втрачений для української мови.
Насправді ж Донеччина не тільки віддавна привертала увагу українських письменників, – вона й сама як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дала багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.
Особливо рясно заколосилося українське літературне слово на Донеччині в добу національного відродження початку ХХ ст. та в 20-і роки, коли здійснювалася так звана «українізація»: відбувався перехід на українську мову освіти, преси, книговидання тощо. Цей короткий період відносно вільного національного розвитку, коли впали прямі заборони царських часів, показав, на що здатні розкуті сили українського народу в усіх сферах культури. І в Донеччині народжуються українські газети й журнали, українські театри, виявляють себе талановиті поети й прозаїки. Але це піднесення налякало більшовицьку владу, яка побачила в ньому небезпеку «сепаратизму» і «націоналізму». Московське керівництво оголосило «націонал-ухильниками» тих українських комуністів на зразок М.Скрипника або О.Шумського, які намагалися бодай почасти враховувати українські національні інтереси. Від кінця 20-х років посилюються політичні репресії проти української інтелігенції, а водночас розпочинається жорстока примусова колективізація на селі, довершена страхітливим зумисне організованим голодомором 1932-1933 років, що приніс мученицьку смерть мільйонам селян. Усе це було складовою частиною того, за визначенням істориків, «великого терору», який сталінське керівництво здійснювало по всьому Радянському Союзові. А Україні було завдано особливо тяжкого удару: це була помста за національно-визвольний рух і за спротив колективізації.
Тож і на Донеччині хвилі репресій, що йшли одна за одною, мали не тільки політичну, а й національну «адресу». Це бачимо і на трагічній долі українських письменників Григорія Баглюка, Сави Божка, Лева Скрипника, нариси про яких і уривки з творів подано в цьому збірнику. Важливо зауважити, що здебільше репресовані в 30-і роки письменники (як і інші «вороги народу») не були політичними противниками радянської влади; більше того, багато з них були активними борцями за неї і тільки поступово, із запізненням звільнялися від своїх ілюзій. Деякі з них навіть вірили в офіційну версію про «шкідників», «диверсантів» і «ворогів народу», яку влада висувала для виправдання терору, – вірили, аж поки їх самих не оголошували «ворогами народу». Ілюстрацією цих трагічних ілюзій може бути оповідання Григорія Баглюка «Розповідь про підсудного», в якому відбився, хоч і «пом’якшено», вплив манії шкідництва.
Інакше склалася доля тих наших земляків-письменників, які опинилися в еміграції на Заході – чи то після революції (як Микита Шаповал), чи то під час ІІ Світової війни (як Емма Андієвська, Леонід Лиман, Василь Гайворонський, Віталій Бендер, Володимир Біляїв). Вимушена еміграція, вигнанство, втрата Батьківщини – це теж трагедія, але вона, принаймні, дає якусь компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу в надії, що колись вона стане йому відомою. Ця надія, як бачимо, нині справдилася: вільна і незалежна Україна відчинила двері для своїх синів і дочок, яких лихоліття розкидало по всьому світові. А серед них було багато діячів науки, культури й мистецтва – вчених, художників, співаків, акторів, композиторів, письменників. Вони створили великі мистецькі цінності, з якими ми, в Україні, поступово знайомимося. І треба сказати, що немалий внесок належить тут нашим землякам-донечанам. Особливо слід відзначити Емму Андієвську, яка посідає одне з чільних місць в українській поезії й прозі, а крім того, є ще й талановитою художницею.
Ще одне коло авторів, представлених у цьому збірнику, – це так звані «дисиденти», які в 60-70-і роки підняли голос проти радянського псевдосоціалізму, за демократію, права людини, права української нації. У своїй творчості вони розламували тісні рамки «соціалістичного реалізму» і сягали висот вільного слова, що вже й саме собою було викликом тогочасному світові обмежень, фальшу й страху; до того ж, і своєю громадською поведінкою вони стверджували незалежність і відданість ідеї політичного та духовного відродження України. На першому місці тут слід назвати, безумовно, Василя Стуса – поета світової міри і людини незрівнянної сили духу та жертовності. Якби Донеччина дала Україні тільки його, – і тоді її внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним. Але вона дала ще й Миколу Руденка – талановитого поета і прозаїка, автора десятків непересічних книжок, оригінального мислителя й публіциста, мужнього правозахисника; Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика, натхненника руху «шістдесятників»; Олексу Тихого, непоступливого обличителя неправди й оборонця рідного народу, з яким фарисейська система жорстоко розправилася, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним та багатьма іншими; дала Донеччина і Василя Голобородька – ще одного поета світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще недостатньо поцінованого в нас.
От вам і «русскоязычный Донбасс!» – вертаємося до теми, з якої почали. Донеччину справді русифікують не одне десятиліття, але вбити її українські корені, замулити її українські джерела не вдалося. Мало того – саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував і відчайдушніший спротив носіям національної смерті.
А життя українського слова на Донеччині ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім задурманюючим обставинам. Я відчув це й на собі. Закінчив 1949-го російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію – бо ж загіпнотизований був пропагандою «русского приоритета» в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова – мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи. Невже справді ця мова «безперспективна», мова, як багато хто казав, неосвічених селюків? Але в Сталіно, на відміну від своїх Оленівських кар’єрів, де сірувата інтелігенція «соромилася» української мови, я зустрів журналістів і письменників, які були її патріотами, хоч, звичайно, і не підкреслювали цього, щоб не потрапити в «націоналісти». Саме вони – Андрій Клоччя, Павло Байдебура, Віктор Соколов, Микола Непран та інші – дали мені непомітний перший поштовх і привід задуматися про Україну та свій шлях до неї, який був плутаним і тривалим, але все таки привів до самоусвідомлення. Це – про роль літератури й літераторів у підтриманні національного життя.
Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту зросійщеність, деукраїнізованість Донеччини. Міф цей паралізує українство замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донеччина – органічна частина України, що вона робить не лише величезний внесок у створення економічної потуги України, але і в її духовність. І хотілося б за цією книжкою побачити інші – які б репрезентували сучасну українську літературу Донеччини, її фольклор, її живопис, музику, театральне мистецтво – всупереч усім несприятливим обставинам і в цих жанрах проявлялася і проявляється творча сила українського народу. І тут Донеччині є чим гордитися!
Дзюба Іван Михайлович
Літературознавець, академік НАН України, громадський діяч, Герой України
Комментариев нет:
Отправить комментарий