"Хоч і не бував він на Донбасі"
Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай — був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани».
Ушановували, попри заборону

Попри царську заборону, донеччани вшанували Тараса не тільки газетними публікаціями — аматори театру влаштували виставу «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою ювіляра. Вона пройшла з величезним успіхом.
Найперша книга «народного батька» на території краю вийшла 1920 року в Маріуполі. Збірка творів «Малий Кобзар» справді була невеликою — всього 22 сторінки. Цього року вже у Бахмуті побачила світ ще одна книга — біографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко». Це видання згодом потрапило в перелік раритетів, але дожило до наших днів — примірник зберігається в Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського в Києві.
«Прийдуть батько із роботи, генія читають»
Краєзнавці не могли пройти і повз такого факту. У березні 1923 року в одній із шкіл Бахмута відбувся «Шевченківський день», де «учень 5-ї групи зробив доповідь про Т. Шевченка на українській мові, а учень Б. Горбатов прочитав власний вірш, присвячений поету». Тобто відомий у майбутньому радянський письменник Борис Горбатов розпочинав свій творчий шлях із віршів про Тараса Шевченка. До речі, професійні донецькі літератори в ті роки також зверталися до спадщини Кобзаря. Уродженець Горлівки Андрій Бронський працював у столичному Інституті літератури і став автором статті «Повісті Т.Г. Шевченка», а Павло Безпощадний згадував, що свої твори почав писати під впливом поезій Шевченка і присвятив йому кілька віршів. Пам’ять про «народного батька» знайшла своє відображення і в усній народній творчості донеччан. Наприкінці 1930-х років газетярі на шахті «Трудівська» в м. Сталіно (Донецьк) записали від жінок-шахтарок немало частівок, які свідчать про велику повагу до творчості Шевченка. Серед них є й такі невибагливі рядки: «Над горами вітри віють, трави колихають. Прийдуть батько із роботи, Кобзаря читають». Або: «В квітниках квітки не в’яли, а цвіли гарненько. Я всі твори прочитала Пушкіна й Шевченка».
На певних моментах ушанування Кобзаря на місцевому рівні позначилася й промислова специфіка краю. У березні 1923 року вугільну шахту поблизу селища Лиса Гора в м. Гришино (нині м. Красноармійськ) назвали іменем Т. Г. Шевченка, а на території підприємства встановили бюст поета. У 1964 році до 150-річчя з дня народження Кобзаря це селище перейменували на його честь. А 1939 року іменем Кобзаря назвали відкритий в обласному центрі новий кінотеатр — перший в Україні, де було два зали.
Уже в повоєнні роки бюсти і пам’ятники поету відкрили в Маріуполі та Красноармійську. А у вересні 1955 року монумент Кобзарю був встановлений у центрі Донецька — на бульварі Т. Г. Шевченка. «Він прийшов на Донбас, Як до рідного дому», — з цих рядків розпочинається вірш поета Віктора Соколова, написаний до урочистої події. Відкриття величного монумента, який органічно вписався в архітектурний ансамбль цієї частини міста, стало неабиякою культурною подією для краю. А за наступні майже 60 років пам’ятник поступово перетворився на одне з визначних місць і міста, і всієї області.
На певних моментах ушанування Кобзаря на місцевому рівні позначилася й промислова специфіка краю. У березні 1923 року вугільну шахту поблизу селища Лиса Гора в м. Гришино (нині м. Красноармійськ) назвали іменем Т. Г. Шевченка, а на території підприємства встановили бюст поета. У 1964 році до 150-річчя з дня народження Кобзаря це селище перейменували на його честь. А 1939 року іменем Кобзаря назвали відкритий в обласному центрі новий кінотеатр — перший в Україні, де було два зали.
Уже в повоєнні роки бюсти і пам’ятники поету відкрили в Маріуполі та Красноармійську. А у вересні 1955 року монумент Кобзарю був встановлений у центрі Донецька — на бульварі Т. Г. Шевченка. «Він прийшов на Донбас, Як до рідного дому», — з цих рядків розпочинається вірш поета Віктора Соколова, написаний до урочистої події. Відкриття величного монумента, який органічно вписався в архітектурний ансамбль цієї частини міста, стало неабиякою культурною подією для краю. А за наступні майже 60 років пам’ятник поступово перетворився на одне з визначних місць і міста, і всієї області.
Рослини, які згадував поет
Існує у Донецьку ще один рукотворний пам’ятник творчості Кобзаря. Співробітники Донецького ботанічного саду НАН України створили на його території поетичний куточок «Сад Шевченка». Цю ідею ще в 1970-ті роки взявся втілювати в життя відомий науковець Євген Кондратюк, який очолював колектив ботсаду два десятиліття. Отож з’явився задум висадити на окремій ділянці ті рослини, які згадував у своїх творах Тарас Шевченко: всього фахівці нарахували аж 140 найменувань.
На Донбасі відшукалися сліди нащадків поета. На початку 1960-х років у селищі Пантелеймонівка поблизу Горлівки жили його правнучки — сестри Ганна Іванівна та Ольга Іванівна Шевченко (їх батько був двоюрідним племінником Тараса Григоровича, а мати — внучкою його брата Йосипа). А краєзнавці Приазов’я нагадують про правнучку Параску Іванівну Шевченко, яка кілька років вчителювала в одному із сіл Володарського району.
Навічну прописку в Донбасі отримав Кобзар і у вигляді найвищої мистецької Шевченківської премії, лауреатами якої ставали відомі діячі краю. Серед них — поет Володимир Сосюра, співак Анатолій Солов’яненко, актор і режисер Леонід Биков, художній керівник Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру Марко Бровун. Серед лауреатів є й донецькі літератори Микола Рибалко (автор відомої в ті роки пісні «Я жил в такие времена»), Василь Стус, Іван Дзюба, Леонід Талалай.
Рік Тараса Шевченка розпочався у Донецькій області наприкінці січня, а заходи триватимуть протягом 2014-го (ці плани, нажаль, зруйнувала війна). Зокрема, діятиме туристично-екскурсійний маршрут «Відомі українці на Донеччині. У гості до Шевченка», Донецький театр опери і балету підготував оперу «Шлях Тараса», а музично-драматичний — виставу за п’єсою ювіляра «Сліпий». Найголовніша мета цих та інших заходів — віддати належне багатогранній духовній спадщині Тараса Шевченка. А ще — нагадати краянам про геніальність «народного батька», як його почали називати на Донеччині ще 100 років тому.
Павло КУЩ
12 лютого 2014
На Донбасі відшукалися сліди нащадків поета. На початку 1960-х років у селищі Пантелеймонівка поблизу Горлівки жили його правнучки — сестри Ганна Іванівна та Ольга Іванівна Шевченко (їх батько був двоюрідним племінником Тараса Григоровича, а мати — внучкою його брата Йосипа). А краєзнавці Приазов’я нагадують про правнучку Параску Іванівну Шевченко, яка кілька років вчителювала в одному із сіл Володарського району.
Навічну прописку в Донбасі отримав Кобзар і у вигляді найвищої мистецької Шевченківської премії, лауреатами якої ставали відомі діячі краю. Серед них — поет Володимир Сосюра, співак Анатолій Солов’яненко, актор і режисер Леонід Биков, художній керівник Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру Марко Бровун. Серед лауреатів є й донецькі літератори Микола Рибалко (автор відомої в ті роки пісні «Я жил в такие времена»), Василь Стус, Іван Дзюба, Леонід Талалай.
Рік Тараса Шевченка розпочався у Донецькій області наприкінці січня, а заходи триватимуть протягом 2014-го (ці плани, нажаль, зруйнувала війна). Зокрема, діятиме туристично-екскурсійний маршрут «Відомі українці на Донеччині. У гості до Шевченка», Донецький театр опери і балету підготував оперу «Шлях Тараса», а музично-драматичний — виставу за п’єсою ювіляра «Сліпий». Найголовніша мета цих та інших заходів — віддати належне багатогранній духовній спадщині Тараса Шевченка. А ще — нагадати краянам про геніальність «народного батька», як його почали називати на Донеччині ще 100 років тому.
Павло КУЩ
12 лютого 2014
Комментариев нет:
Отправить комментарий