Чому ми повинні битися за Донбас? Три вагомі причини.

Починаючи десь від травневих свят («який дивний збіг», якраз коли на Донбас через московський кордон посунули великі загони путінських найманів) в українській пресі та соцмережах почастішали публікації про те, що цей край є для країни «економічним тягарем», «із нього походить все зло» (так ніби «не-донецькі» Тігіпки, Добкіни, Труханови, Маркови, Калєсніченки, Кідалови та «Суркіси-Губські-Медведчуки» є чимось суттєво кращими від Борюсі Колесніченка, братів Клюєвих, Азірова* і Арбузова), а все населення Донбасу (поголовно та без розбору) готове кожної миті «стріляти у спину нашим військам». [* Азаров к Донецку не имеет никакого отношения. Родился в Калуге (Россия) Отец его наполовину эстонец, наполовину русский, родом из Ленинграда. Учился Н. Азаров в Москве, работал тоже в России. В Украину же переехал только в 1984 г, в 37 лет]

Варіянт того самого – велемудрі «тверезі слова» що «Донбас уже не врятувати», його втрата є «меншим злом» (від чого, до речі, меншим?) і т. д. І що, коротше, втрата, слідом за Кримом, ще й Донецька з Луганськом, а може й Одеси з Харковом та Січеславом і взагалі всього Чорноморського узбережжя є, ніби, «найменшою можливою платою» українців за небажання жити під владою тамтешніх бандюків, які поставили собі під владу ці області перш, ніж вирушати «походом на Київ».

Не вдаючися до детального копирсання в усіх цих глібоко огидних, на мій смак, теревенях, хотів би подати тут три головні причини, ЧОМУ МИ МАЄМО ВСТАТИ НА БІЙ ЗА ДОНБАС.

По-преше, ЦЕ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ.

Найстаріше українське місто сучасного Донбасу, Маріупіль, існував з 1594 року як запорізька фортеця Домаха та прилегла до неї Кальміуська слобода, центр Кальміуської паланки, а до цього, під владою кримських ханів, був венеціянсько-генуезькою Адомахою.

Домаха, за явного потурання тодішньої петербурзької влади, була зруйнована переважаючими силами кримських татар у 1768 році під час однієї з «єкатерининських» російсько-турецьких воєн.

Після чого на її місці переселені Петербургом сюди з Криму греко-татари почали будувати 1780 року свій Марієнполь.

Слов’янськ став офіційно називатися Словенском з 1784 року, коли сюди царською адміністрацією були заселені переселенці з Сербії.

До цього він, щонайменше з 1645 року, називався Соляний Тор та був, з незапам’ятних давен, місцем солеварень Війська Запорозького Низового. Сучасний Краматорськ – його колишнє торговельне «передмістя» – Крам-над-Тором, себто місце, де українські солевари продавали видобуту ними сіль та купували ріжний потрібний їм крам.

Теперішній Луганськ – місце скупчення запорізьких зимівників Кам’яний Брід, яке при населенні туди в 1755 році сербів, болгар та молдаван вважалося уже «старожитнім», себто таким, початків існування якого не дошукатись у глібині часу.

Натомість Луганський чавунний завод на річці Луганка був збудований щойно в 1797 році, коли сюди й були переселені робітники-москалі з Липецьку та Олонецьких заводів у Карелії (!), котрі діяли тут під орудою англійських майстрів, та мешкали, відповідно, в «посьолку Луганського заводу».

Аналогічним чином, «немісцевий люд» був завезений до залізничної станції Крам-над-Тором з 1929 по 1934 роки, коли тут відбувалися будівництво та запуск Ново-Краматорського Машинобудівного Заводу.

В усіх цих випадках бачимо одне й теж: українці є автохтонним та найбільш давнім, з наявного, населенням сучасного Донбасу, тоді як пістрява мішанина людей неукраїнського походження з’явилася тут, на етнічних українських землях, волею петербурзько-московських «Російських царів» та сталінських продовжувачів їхньої справи.

Чи має тепер Росія моральне право стверджувати, що це саме ЇХНЯ, а НЕ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ?!.

По-друге, ТАМ МЕШКАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ ЛЮДИ.

Як показують мапи, опубліковані «Тижнем» цьогоріч, українську мову вважає рідною переважна більшість населення території Донецької области, зайнятої українськими селами.

Чому ці люди, українське автохтонне населення, повинне тут бути «людьми другого ґатунку», котрім не дозволено ВЖЕ СЬОГОДНІ подати до будь-якої місцевої установи заяву чи запит своєю рідною мовою, бо їх вимагають «переписать по-русскі»?..

Тут є, приміром, також, переселенці сталінської доби з території Західньої України та навіть сучасної Польщі, які на відміну від сербів, румунів, греків та москалів, переселялися сюди не тільки добровільно, але й в межах «обміну населенням» між УРСР та Польською Народною Республікою, як примусово мобілізовані на шахти і т. д.

Предківські домівки цих людей, їхні землі та майно були відібрані в них тією самою Москвою, яка кричить сьогодні про «русскій Донбас» та права СВОЇХ поселенців. Чи має право «держава Україна» не захищати тут українських прав?!

На Донбасі, також, багацько нащадків бійців УПА та інших учасників протимосковського Спротиву на Західній Україні, яким після відбуття важких кар у сталінських таборах не дозволялося повертатися до рідних міст і вони оселялис в Донецькій та Луганській областях. Чому ці люди мусять мати тут менше прав, ніж то маленький відсоток, що приїхав сюди з Московщини?..

Та, зрештою, й ті не менше МІЛЬЙОНА осіб, хто народився (або чиї батьки народились) десь на Сумщині, Вінниччині чи Житомирщині: чому вони повинні кидати свої домівки, своє майно та ТІКАТИ з Донбасу?!

Чому ми, громадяни України, вважаємо, що «уряд у Києві» має право кинути напризволяще всіх цих людей, яких так багато років дозволяв принижувати тут нахабній московській меншині?!

По-третє, не хотів би писати це, але таки напишу: ВІДДАВШИ ДОНБАС МИ БУДЕМО ДАЛІ МУСІТИ ТІКАТИ ДО ЗБРУЧА: із Києва, Харкова, Черкас, Дніпропетровська, Одеси і т. д.

ТІКАТИМЕМО НА ЧУЖИНУ ВСІ (хто не захоче жити на підмосковській «Україні», в якій заборонене все українське, а українець є підозрілою та «винуватою» вже самим фактом свого народження українськими батьками людиною), якщо сьогодні покинемо наших братів і сестер на Донбасі в біді.

Ті, хто сьогодні на Галичині підіймає голос за потурання відокремленню Донбасу, за згоду на його захоплення Москвою, за те, аби «не відправляти туди наших дітей», ЧИ ЗДАЄ ХТОСЬ ІЗ НИХ ПЕРЕД СОБОЮ ТА ГРОМАДОЮ З ЦЬОГО ЗВІТ!?!

Чи уявляє він собі Галичину, заповнену людьми з-за Збруча яким не буде де жити та з чого жити, але яких на Галичині може стати більше, аніж самих галичан?..

ПІДСУМОВУЮЧИ: якщо Бог дав нам якусь землю, її слід боронити, «окультурювати» та перетворювати «за своєю подобою», бо так зробив Він Сам, зліпивши праотця Адама із глини землі та сказавши йому і дружині його: «Ідіть і населяйте Землю».

Хто віддає свою землю ворогу – має гріх на собі, допоки її не поверне. Хто не годує свого війська – кормитиме чуже. Хто не готовий боротися за свою свободу та Батьківщину – буде вигнанцем або рабом.

Я стверджую, що вибір кожного, хто називає себе українцем, має сили і має честь – іти сьогодні на бій із нападником, щоб захистити Україну. БО ДОНБАС – ЦЕ УКРАЇНА. Крапка.

Олексій Кляшторний
Голова Центрального Координаційного Комітету Всеукраїнської профспілки “Народна солідарність”. Червень, 2014