Лицар із Донецька.

22 грудня 1948 р. (за паспортом 1 січня 1949 р.) у Донецьку народився український письменник-фантаст Олександр Тесленко.

Його батько, Костянтин Макарович Тесленко (1917-1988) – рідний племінник письменника Архипа Тесленка; син учителя. Мати – Марія Павлівна Лісовська (1922-1981), письменниця. Костянтин і Марія студентами Харківського університету закохалися та побралися. Згодом випускники приїхали у Донецьк і викладали українську мову і літературу в середній школі № 75.

Як усі повоєнні діти Санько виховувався вулицею, бігав із ключем на шиї та шматком хліба з сіллю в руці. Пишався, що тато був шкільним учителем Василя Стуса; а письменник-фантаст Віктор Савченко називав батька своїм учителем.

Школярем Сашко почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі "Вітрила", а потім надовго замовк. Пізніше у свою прозу щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам.

Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє.

Після середньої школи Сашко став студентом першого курсу Донецького університету. Він попросив у другокурсника Василя Голобородька почитати книгу Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Після доносу якогось добродія "куди треба" їх обох у січні 1967 року вигнали з комсомолу і з університету.

Довелося Тесленкові працювати на деревообробному заводі, а потім санітаром у хірургічній клініці. Сашко Тесленко згодом став студентом Київського медичного інституту ще і зіркою в гуртожитку, бо умів геть усе: слюсарювати, столярувати, ремонтував старі швейні машинки (і сам шив), розбирався в усіх електричних приладах, лагодив праски, телевізори, каміни. У цей період письменник Олександр Тесленко був частим гостем у родини Стусів.

Він писав прозу, у 1971 опублікував перше оповідання, знімав аматорські фільми, навіть намагався екранізувати власні повісті; учив угорську мову, перекладав твори московських письменників-фантастів.

У 1975 році закінчив медичний інститут, став лікарем-анестезіологом у клініці серцевої хірургії під керівництвом М.Амосова.

У 1978 р. працював старшим редактором відділу прози журналу "Дніпро". На громадських засадах вів у журналі "Наука і суспільство" розділ "Фантастика", тому приїздив до колег за листами. Володимир Чопенко згадував: "Сашко навідувався до нас часто, бува, засиджувалися допізна, розбавляючи житейські й літературні балачки червоним винцем. Він заявлявся з бородою і без, голений "під Котовського" і з жорстким "їжачком", в окулярах і без них…"

У 1979 р. після виходу першої книги "Дозвольте народитися" Тесленка прийняли до Спілки письменників України. Його приятель, письменник-фантаст Олег Романчук пригадує: "Гіппократ жив у ньому, хоча офіційно розв’язався Сашко із медициною, здається, в 1979 році. Але він завжди пам’ятав, що є лікарем. Був гарним психологом. Якось признався, що дуже хотів стати лікарем-психіатром. Став письменником, письменником гарним, талановитим. Утім, лікар жив у ньому. Мав Сашко знаменитий портфель, в якому було геть усе на всі, здавалось би, найнесподіваніші житейські випадки: рукописи й книги, молоток і обценьки, бинт і лейкопластир, пінцет і ножиці, кілька різновидів клею, таблетки і зеленка, ізоляційна стрічка й шматок дроту… Завжди з повагою згадував свого колишнього шефа – академіка Миколу Амосова, якого з тонким гумором умів напрочуд дотепно копіювати у манері розмовляти. Мав гарних друзів – медиків, з якими вчився і працював, і які цінували його талант лікаря, письменника…".

Здавалося, все пішло на добро: зустрів свою кохану, народився у них Сашко-молодший. Та у 1981 році померла мама, батько не зміг без неї жити – теж лишив цей світ.

З першого дня катастрофи капітан медичної служби Олександр Тесленко брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильської АЕС. Це він пішки здолав пекельний вир, знайшов місцину для першого військового госпіталю біля села Стещино. Це він на РАФіку-санітарові із наліпкою на передньому склі "ПРОЇЗД ВСЮДИ" приїхав до Києва, взяв "безбашенних" журналістів і привіз до аварійного реактора. Завдяки цим відчайдухам у газеті "Молодь України" серед зливи брехні проросли паростки правди. "Збираючись гуртом, гомоніли про те, се, вином "Каберне" виводили стронцій з організму, і дякували Сашкові за нагоду побувати "там".

"Буквально за кілька місяців до смерті сиділи із Сашком у редакції. Для мене він був характерником: погляд, голос, кремезна статура, сильні (як у коваля) руки… Кепкували з моєї лисини: та то від радіації… Сашко сміявся нарівні з усіма, а потім сказав рівним голосом:
– Ну, а я вже все. Капець!
– Сашко! Та перестань хернею займатися…
– Хлопці! Кого ви втішаєте? Я ж медик… У мене он вже нігті на ногах почорніли…"

41-річний Олександр Тесленко відійшов у фантастичний світ 10 червня 1990 року, похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33). Після смерті О. Тесленка залишився незакінченим роман із символічною назвою "Як зустрітися з Богом?". Дружина Іда з малим Сашком переїхали до Лондона. Сьогодні в Англії скромно, самотою живе Олександр Олександрович Тесленко.