«Я, хлопчики, ще у війну служила корегувальником. І бач, навички не забулися.»
Її звали Клавдія Петрівна. Жінку, яка зіграла дуже важливу роль у визволенні Слов’янська від путінських бандитів. Її звали Клавдія Петрівна і більше про неї не відомо нічого. Їй би пам’ятника поставити замість Леніна на центральній площі міста, але… Але про неї чомусь не говорить телевізор і не пишуть газети, вона досі є фактично невідомим солдатом цієї війни.
...Одного літнього дня, коли бої з Слов’янськ були в самому розпалі, на телефон Антитерористичного центру надійшов дзвінок. То був той телефон, номер якого було надруковано у листівках, що їх час від часу розкидали з вертольотів над містом – телефон, за яким громадяни могли повідомити попросити про «коридор» для виходу з міста.
Голос літньої жінки у слухавці попросив до апарату офіцера, який командує артилерію в антитерористичній операції: «Ви, рідненькі, дуже неточно стріляєте, дозвольте вам допомогти». Спочатку до невідомо абонента поставилися із зрозумілою насторогою і скепсисом, проте жінка, яка відрекомендувалася Клавдією Петрівною, була наполеглива, а проблема дійсно вимагала вирішення.
Бо це зараз серед наших «богів війни» з’явилися чарівники, що влучають з гаубиці у солдатську шапку на відстані в 7 кілометрів, а тоді… А тоді наша армія лише вчилася воювати й ніхто, в тому числі навіть багато хто з офіцерів зовсім не мав навичок практичних стрільб, тим більше по т.з. "закритих цілях". І невідома жінка стала до коригування вогнем. Спочатку обережно, а потім усе впевненіше українські артилеристи покладалися на Клавдію Петрівну. «Я, хлопчики, ще у війну служила корегувальником, - сказала Клавдія Петрівна якось поміж справою. – І бач, навички не забулися».
Три дні жінка провела перед вікном власної квартири із слухавкою звичайного міського телефону біля вуха. Артилеристи буквально милилися на неї. За ці три дні українська арта розбила більшість укріплень та схованок бандитів, було ліквідовано і сумнозвісні «Нони» - мобільні десантні гаубиці ворога.
Військові прохали Клавдію Петрівну поберегти себе, адже вже було відомо про надзвичайну жорстокість путінських «зелених чоловічків», як і про те, що серед них діють досвідчені розвідники та спецназівці. «Мені, синочки, вісімдесят вісім років, я своє віджила, - відповіла жінка. – Ви, синочки, себе бережіть, вам ще жити й жити».
А за кілька годин за нею прийшли…
Сповнені люті нелюди не пожаліли стару хвору жінку. Вони навіть не були настільки благородні, аби дати їй легку смерть. Вже потім, зі слів полонених, наші розвідники дізналися, що бандити Гіркіна довго катували Клавдію Петрівну, садисти буквально пошматували її ножами…
А за два чи три дні «зелені чоловічки» почали відступ з міста, бо відверто відчували брак сил, аби далі його утримувати. Дуже допомогло і те, що укріплення та склади із боєзапасом було знищено нашою артилерією.
Дізнавшись про загибель своєї чудової помічниці, артилерійські офіцери плакали…
Така ось розповідь про одну людську долю в цій війні. І про один такий непомітний, але такий важливий подвиг.
І коли окремі великі «патріоти» із своїх теплих затишних кухонь розповідають про те, що пенсіонерів із зони АТО треба позбавити пенсій; що люди на Донбасі самі винні в тому, що туди прийшли путінські «визволителі» - я згадую цю мужню жінку. І сотні таких як вона, людей, які постачають нашим військовим розвідувальну інформацію; бабусь, які переховували наших солдат, що потрапили в оточення під Іловайськом; патріотів, які годували та напували наших воїнів на передовій.
Лише в невеличкому райцентрі Луганщини – Лутугіному після повернення в місто терористів у вересні 2014 року за надання допомоги українські армії російськими фашистами було розстріляно сорок людей.
Вічна їм всім пам'ять. Сьогодні, коли ми святкуємо День Збройних сил України, давайте перехилимо чарчину і за цих мужніх українських патріоті Донбасу. За Клавдію Петрівну, яка без вагань пішла на свою останню війну, аби захистити від загарбників країну.
Павло Правий
Ее звали Клавдия Петровна. Женщину, которая сыграла очень важную роль в освобождении Славянска от путинских бандитов. Ее звали Клавдия Петровна и ей было много лет. И больше о ней неизвестно НИЧЕГО. Ни фото, ни фамилии… Ей бы памятник поставить вместо Ленина на центральной площади города, но… Но о ней почему-то не говорит телевизор и не пишут газеты, она до сих пор фактически остается неизвестным солдатом этой войны.
...Одним летним днем 2014-го, когда бои за Славянск были в самом разгаре, на телефон Антитеррористического центра поступил звонок. Это был тот телефон, номер которого был опубликован в листовках, которые время от времени разбрасывали с вертолетов над городом — телефон, по которому граждане могли сообщить о себе и попросить «коридор» для выхода из города.
Голос пожилой женщины в трубке попросил к аппарату офицера, который командует артиллерией в антитеррористической операции: «Вы, родные, очень неточно стреляете, позвольте вам помочь». Сначала к неизвестному абоненту отнеслись с понятной настороженностью и скепсисом, однако женщина, которая представилась Клавдией Петровной, была настойчива, а проблема действительно требовала решения.
Потому что это сейчас среди наших «богов войны» появились волшебники, попадающих из гаубицы в солдатскую шапку на расстоянии в 7 километров, а тогда… А тогда наша армия только училась воевать и никто, в том числе даже многие из офицеров, вовсе не имел навыков практических стрельб. И неизвестная женщина приступила к коррекции огнем. Сначала осторожно, а потом все увереннее украинские артиллеристы стали полагаться на Клавдию Петровну. «Я, мальчики, еще в войну служила корректировщиком, — сказала Клавдия Петровна как-то между делом. — И глянь, навыки не забылись».
Три дня женщина провела перед окном своей квартиры с трубкой обычного городского телефона возле уха. Артиллеристы буквально молились на нее. За эти три дня Украинские арта разбила большинство укреплений и укрытий бандитов, были ликвидированы и пресловутые «Ноны» — мобильные десантные гаубицы врага.
Военные просили Клавдию Петровну поберечь себя, ведь уже было известно о чрезвычайной жестокости путинских «зеленых человечков», как и о том, что среди них действуют опытные разведчики и спецназовцы. «Мне, сыночки восемьдесят восемь лет, я свое отжила, — ответила женщина. — Вы, сынки, себя берегите, вам еще жить и жить». А через несколько часов за ней пришли…
Полные ярости нелюди не пощадили старую больную женщину. Они даже не были столь благородны, чтобы дать ей легкую смерть. Уже потом, по словам пленных, наши разведчики узнали, что бандиты Гиркина долго пытали Клавдию Петровну, садисты буквально разорвали ее ножами…
А за два или три дня «зеленые человечки» начали отступление из города, потому что откровенно испытывали недостаток сил, чтобы дальше его удерживать. Очень помогло и то, что укрепление и склады с боезапасом было уничтожено нашей артиллерией.
Узнав о гибели своей замечательной помощницы, артиллерийские офицеры плакали… Такой вот рассказ об одной человеческой судьбе в этой войне. И об одном таком незаметном, но таком важном подвиге.
И когда отдельные великие «патриоты» из своих теплых уютных кухонь рассказывают о том, что пенсионеров из зоны АТО надо лишить пенсий; что люди на Донбассе сами виноваты в том, что туда пришли путинские «освободители» — я вспоминаю эту мужественную женщину. И сотни таких как она, людей, которые поставляют нашим военным разведывательную информацию; бабушек, которые прятали наших солдат, попавших в окружение под Иловайском; патриотов, что кормили и поили наших воинов на передовой.
Только в небольшом райцентре Луганщины — Лутугино, по возвращении в город террористов в сентябре 2014 года за оказание помощи Украинской армии российскими фашистами было расстреляно сорок человек.
Вечная им всем память. В эти дни, когда мы празднуем День Вооруженных сил Украины, давайте перекинем рюмку и за этих мужественных украинских патриотов Донбасса. За Клавдию Петровну, которая без колебаний пошла на свою последнюю войну, чтобы защитить от захватчиков свою страну.
Її звали Клавдія Петрівна. Жінку, яка зіграла дуже важливу роль у визволенні Слов’янська від путінських бандитів. Її звали Клавдія Петрівна і більше про неї не відомо нічого. Їй би пам’ятника поставити замість Леніна на центральній площі міста, але… Але про неї чомусь не говорить телевізор і не пишуть газети, вона досі є фактично невідомим солдатом цієї війни. ...Одного літнього дня, коли бої з Слов’янськ були в самому розпалі, на телефон Антитерористичного центру надійшов дзвінок. То був той телефон, номер якого було надруковано у листівках, що їх час від часу розкидали з вертольотів над містом – телефон, за яким громадяни могли повідомити попросити про «коридор» для виходу з міста.
Голос літньої жінки у слухавці попросив до апарату офіцера, який командує артилерію в антитерористичній операції: «Ви, рідненькі, дуже неточно стріляєте, дозвольте вам допомогти». Спочатку до невідомо абонента поставилися із зрозумілою насторогою і скепсисом, проте жінка, яка відрекомендувалася Клавдією Петрівною, була наполеглива, а проблема дійсно вимагала вирішення.
Бо це зараз серед наших «богів війни» з’явилися чарівники, що влучають з гаубиці у солдатську шапку на відстані в 7 кілометрів, а тоді… А тоді наша армія лише вчилася воювати й ніхто, в тому числі навіть багато хто з офіцерів зовсім не мав навичок практичних стрільб, тим більше по т.з. "закритих цілях". І невідома жінка стала до коригування вогнем. Спочатку обережно, а потім усе впевненіше українські артилеристи покладалися на Клавдію Петрівну. «Я, хлопчики, ще у війну служила корегувальником, - сказала Клавдія Петрівна якось поміж справою. – І бач, навички не забулися».
Три дні жінка провела перед вікном власної квартири із слухавкою звичайного міського телефону біля вуха. Артилеристи буквально милилися на неї. За ці три дні українська арта розбила більшість укріплень та схованок бандитів, було ліквідовано і сумнозвісні «Нони» - мобільні десантні гаубиці ворога.
Військові прохали Клавдію Петрівну поберегти себе, адже вже було відомо про надзвичайну жорстокість путінських «зелених чоловічків», як і про те, що серед них діють досвідчені розвідники та спецназівці. «Мені, синочки, вісімдесят вісім років, я своє віджила, - відповіла жінка. – Ви, синочки, себе бережіть, вам ще жити й жити».
А за кілька годин за нею прийшли…
Сповнені люті нелюди не пожаліли стару хвору жінку. Вони навіть не були настільки благородні, аби дати їй легку смерть. Вже потім, зі слів полонених, наші розвідники дізналися, що бандити Гіркіна довго катували Клавдію Петрівну, садисти буквально пошматували її ножами…
А за два чи три дні «зелені чоловічки» почали відступ з міста, бо відверто відчували брак сил, аби далі його утримувати. Дуже допомогло і те, що укріплення та склади із боєзапасом було знищено нашою артилерією.
Дізнавшись про загибель своєї чудової помічниці, артилерійські офіцери плакали…
Така ось розповідь про одну людську долю в цій війні. І про один такий непомітний, але такий важливий подвиг.
І коли окремі великі «патріоти» із своїх теплих затишних кухонь розповідають про те, що пенсіонерів із зони АТО треба позбавити пенсій; що люди на Донбасі самі винні в тому, що туди прийшли путінські «визволителі» - я згадую цю мужню жінку. І сотні таких як вона, людей, які постачають нашим військовим розвідувальну інформацію; бабусь, які переховували наших солдат, що потрапили в оточення під Іловайськом; патріотів, які годували та напували наших воїнів на передовій.
Лише в невеличкому райцентрі Луганщини – Лутугіному після повернення в місто терористів у вересні 2014 року за надання допомоги українські армії російськими фашистами було розстріляно сорок людей.
Вічна їм всім пам'ять. Сьогодні, коли ми святкуємо День Збройних сил України, давайте перехилимо чарчину і за цих мужніх українських патріоті Донбасу. За Клавдію Петрівну, яка без вагань пішла на свою останню війну, аби захистити від загарбників країну.
Павло Правий
88-летняя ветеран ВОВ помогла освободить Славянск.
Ее звали Клавдия Петровна. Женщину, которая сыграла очень важную роль в освобождении Славянска от путинских бандитов. Ее звали Клавдия Петровна и ей было много лет. И больше о ней неизвестно НИЧЕГО. Ни фото, ни фамилии… Ей бы памятник поставить вместо Ленина на центральной площади города, но… Но о ней почему-то не говорит телевизор и не пишут газеты, она до сих пор фактически остается неизвестным солдатом этой войны.
...Одним летним днем 2014-го, когда бои за Славянск были в самом разгаре, на телефон Антитеррористического центра поступил звонок. Это был тот телефон, номер которого был опубликован в листовках, которые время от времени разбрасывали с вертолетов над городом — телефон, по которому граждане могли сообщить о себе и попросить «коридор» для выхода из города.
Голос пожилой женщины в трубке попросил к аппарату офицера, который командует артиллерией в антитеррористической операции: «Вы, родные, очень неточно стреляете, позвольте вам помочь». Сначала к неизвестному абоненту отнеслись с понятной настороженностью и скепсисом, однако женщина, которая представилась Клавдией Петровной, была настойчива, а проблема действительно требовала решения.
Потому что это сейчас среди наших «богов войны» появились волшебники, попадающих из гаубицы в солдатскую шапку на расстоянии в 7 километров, а тогда… А тогда наша армия только училась воевать и никто, в том числе даже многие из офицеров, вовсе не имел навыков практических стрельб. И неизвестная женщина приступила к коррекции огнем. Сначала осторожно, а потом все увереннее украинские артиллеристы стали полагаться на Клавдию Петровну. «Я, мальчики, еще в войну служила корректировщиком, — сказала Клавдия Петровна как-то между делом. — И глянь, навыки не забылись».
Три дня женщина провела перед окном своей квартиры с трубкой обычного городского телефона возле уха. Артиллеристы буквально молились на нее. За эти три дня Украинские арта разбила большинство укреплений и укрытий бандитов, были ликвидированы и пресловутые «Ноны» — мобильные десантные гаубицы врага.
Военные просили Клавдию Петровну поберечь себя, ведь уже было известно о чрезвычайной жестокости путинских «зеленых человечков», как и о том, что среди них действуют опытные разведчики и спецназовцы. «Мне, сыночки восемьдесят восемь лет, я свое отжила, — ответила женщина. — Вы, сынки, себя берегите, вам еще жить и жить». А через несколько часов за ней пришли…
Полные ярости нелюди не пощадили старую больную женщину. Они даже не были столь благородны, чтобы дать ей легкую смерть. Уже потом, по словам пленных, наши разведчики узнали, что бандиты Гиркина долго пытали Клавдию Петровну, садисты буквально разорвали ее ножами…
А за два или три дня «зеленые человечки» начали отступление из города, потому что откровенно испытывали недостаток сил, чтобы дальше его удерживать. Очень помогло и то, что укрепление и склады с боезапасом было уничтожено нашей артиллерией.
Узнав о гибели своей замечательной помощницы, артиллерийские офицеры плакали… Такой вот рассказ об одной человеческой судьбе в этой войне. И об одном таком незаметном, но таком важном подвиге.
И когда отдельные великие «патриоты» из своих теплых уютных кухонь рассказывают о том, что пенсионеров из зоны АТО надо лишить пенсий; что люди на Донбассе сами виноваты в том, что туда пришли путинские «освободители» — я вспоминаю эту мужественную женщину. И сотни таких как она, людей, которые поставляют нашим военным разведывательную информацию; бабушек, которые прятали наших солдат, попавших в окружение под Иловайском; патриотов, что кормили и поили наших воинов на передовой.
Только в небольшом райцентре Луганщины — Лутугино, по возвращении в город террористов в сентябре 2014 года за оказание помощи Украинской армии российскими фашистами было расстреляно сорок человек.
Вечная им всем память. В эти дни, когда мы празднуем День Вооруженных сил Украины, давайте перекинем рюмку и за этих мужественных украинских патриотов Донбасса. За Клавдию Петровну, которая без колебаний пошла на свою последнюю войну, чтобы защитить от захватчиков свою страну.
Комментариев нет:
Отправить комментарий