Вірш донецької школярки.

"Я - донеччанка!"- з гордістю промовлю.
Цураться Батьківщини - то є гріх.
І я прийму складну і тяжку долю.
Моя свідомість - це мій оберіг.

Народжена була я в Україні.
Де виросла, і де тепер живу.
І навіть в дерев'яній домовині
Я матінку свою не розлюблю.

Як зараз перший постріл пам'ятаю.
Той страх... І сльози всохли на очах.
І хоч тієї болі я не знаю,
Той звук завмер назавжди у серцях.

Війна. Таке незвичне і далеке слово...
Війна. Як грім. Як буря крижана.
Війна. Я помирати не готова!
Я ХОЧУ ЖИТИ! ЖИТИ ДО КІНЦЯ!

І вирости мені довелось швидко.
Ховати плач, стискати кулаки...
А всі мене ненавидять - так гидко,
Вважають, що донецькі - чужаки.

Але я не впаду до землі ликом,
Не буду чиїсь ноги цілувать.
Здобуду перемогу в битві з лихом,
Забуду назавжди слово "страждать".

Ми всі - і донеччанин, і львів'янин,
Киянин, запорожець, одесит -
У єдності здобудем нашу силу,
Покажем врешті-решт наш колорит!

Почнімо ж, любі друзі, з самих себе -
В свідомості і є перший урок.
Поки не зрозумієм головного,
Не вдасться нам зробити перший крок.

Єдині ми. Не розійдуться долі.
Ми - українці. Ми один народ!
Ми разом - сила. Порізно - неволя.
І тільки разом всіх здолаєм перешкод!