Коли тільки переїхала до Львова, і ходила вніч на 1 січня до памятника Степана Бандери, то там з захопленням розказувала чим відрізняється патріот України в Донецьку від патріота у Львові.Бути українським патріотом в Донецьку завжди було не те що важко чи складно, це було більш цінно, до тебе висувалось більше вимог, вірніше ти сам їх до себе висував. У Львові ти патріот апріорі, бо а як же - ти ж львівянин! Хоча не в образу, але це не завжди так, дуже не завжди. І навіть якщо ти патріот у Львові, то в більшості це просто слова, не дії (знову ж, не в образу).
І навпаки, я не знаю жодного донеччанина, який би просто сидів і розказував шо він любить Україну. Він це показував, доводив своїми справами.
Чому пишу про це сьогодні? Тому що я надзвичайно пишаюсь кожним своїм другом, знайомим, новим знайомим і просто переселенцями, які попри всі негаразди, що стались за цей вже майже рік у їхньому житті продовжують бути патріотами нашої країни і кожного дня це доводять своїми справами.
Багато з них втратили свої домівки, не просто покинули і переїхали, а реально втратили - бо немає куди їхати, втратили своїх близьких, зрештою втратили своє життя - в них його вкрали.
Як би могла тут передати ту біль, яку ношу в серці весь цей час через те, що не можу приїхати до себе додому, в свій Донецьк, зустрітись з рідними та друзями. Але серце стискається ще більше, коли бачу як приїздять до Львова земляки - розгублені та налякані, часом здається що не зовсім адекватні. Їм треба кілька місяців для того, щоб оговтатись та почати жити знову...
Але, крім того, щоб їм оговтатись, їм ще треба постійно доводити що вони українці, що Донбас - це Україна.
Дякувати Богу, у Львові напевно найкомфортніше вимушеним переселенцям. Не можу сказати, що їх тут люблять чи не люблять, їм скоріше співчувають або намагаються показати хвалену львівську гостинність.
Про те, чому пишаюсь
Вимушені переселенці у Львові (не кажу за всіх, але таких багато) не тільки намагаються знову жити та працювати, а ще й знаходять час на волонтерство. На рівні з львівянами на базі Центра Волонтерства Народної Самооборони Львівщини вони збирають харчі для переселенців, сімей учасників АТО та для української армії, плетуть маскувальну сітку. Долучаються до всього, щоб бути корисними.
Цього року акцію до Дня Соборності у Львові ініціювали та організовували теж переселенці зі Сходу - ГО "Схід і Захід разом". Активісти в процесі організації на стільки горіли ідеєю Соборності, що запалили всіх львівян! (це моє особисте враження).
Про те, що хотілося б сказати львів'янам
Почну з того, що дуже люблю Львів і львів'ян, і дуже вдячна за той прийом і за ту допомогу, що вони надають в ці скрутні часи моїм землякам.
Але в мене накипіло, і я вимушена про це написати, щоб одного разу це не вибухнуло!
За останні чотири місяці, скільки займаюсь Центром Волонтерства наслухалась багато цікавих та неприємних для мене речей:
"Давайте розкажемо їм (переселенцям) про Голодомор та долучимо до вшанування памяті загиблих". Чекайте, кожен зі Східної України може Вам краще розказати про Голодомор, бо це сталось з їх бабцями та дідусями. Це трагедія, яка відбулась на Наддніпрянській Україні, а не в Західній, яка тоді була частиною Австро-Угорщини.
"Як добре, що вони (переселенці) цього року долучились до святкування Різдва". А на Сході Україні живуть не християни? Вони до приїзду до Львова Різдво не святкували? Повірте святкували. Не так, як на Галичині. Бо в кожному регіоні України різні традиції. Але інші не значать гірші. Так, на Сході кутю варять з рису (і не треба зараз йойкати), але її так само варять, співають колядки в церквах. Колядувати може й не всі ходять, бо радянська влада зробила все, щоб не ходили. Хоча, ці традиції давно почали відроджуватись. Я ще в пятому класі приймала участь в вертепі (в Донецьку).
І завдяки сім'ї, а особливо бабці (Ірині Миколаївні) своєї подружки Ані ходила колядувати по хатах.
Крім того, цього року переселенці у Львові поставили два вертепи. Сценарій до одного з них був написаний донеччанином. Дякую всім львівянам хто "долучився" до його перегляду!
Просто знаєте набридло, що нас намагаються просвітити та до всього долучити.
На Заході практично відсутнє будь-яке уявлення про український Донбас. Активісти з Донеччини про це явище говорять, пишуть, зрештою кричать, але їх упорно ніхто не чує. Ані влада, ані пересічні громадяни.
Донецьк - це не лише вата або ті, хто намагається бути справжнім українцем і яким треба в цьому допомогти.
Донецьк є і буде завжди українським, цьому є багато підтверджень, треба тільки розкрити очі та побачити це, а краще відкрити серце та відчути.
Ми всі є різні, але в цьому наша сила, головне, що ми єдині в одному - ми всі українці.
Так є і буде!
Viktoriya Permyakova
24.01.2015
Комментариев нет:
Отправить комментарий