Всеукраїнська слава до донецького художника Сергія Захарова прийшла в 46 років. Зараз він, утікши з Донецька до Києва, готується до виставки в Парижі у рамках проекту платформи культурних ініціатив «Ізоляція», яка, до речі, теж вимушено покинула Донецьк.А до цього за розміщення в центрі Донецька восьми фанерних карикатур на ватажків терористів художник двічі побував у полоні у сепаратистів. У підвалах донецького СБУ та військомату він провів загалом шість тижнів, із яких десять днів його били, як він каже, «на м'ясо». Коли Сергій після першого випадкового звільнення повернувся за паспортом, його знову кинули в підвал, знову били, погрожували розстріляти і... знову відпустили. Тоді художник зібрав речі, купив квиток і з 500 гривнями в кишені приїхав до Києва.
Всі близькі Сергія залишилися в Донецьку - йому поки що нікуди їх привезти, оскільки у столиці він і сам ще не дуже влаштувався. Але планів і задумів у нього багато. Про те, що було і що буде, художник розповів у інтерв'ю Укрінформу.
- У паризькому Пале де Токіо «Ізоляція» проведе одноденну виставку «Культура і конфлікт». Мені теж запропонували узяти в ній участь. Вона буде присвячена «Ізоляції» у вигнанні. Річ у тім, що вона розміщувалася на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів - звідси й назва «Ізоляція». Але в липні «сепаратисти» захопили їхню територію і облаштували там в'язницю, а фонд змушений був переїхати до Києва. Ось цю історію вони й хочуть розповісти в Парижі за допомогою відеоінсталяцій, а я буду її частиною.
Спочатку куратори виставки запропонували мені повторити персонажів, яких я зображував у Донецьку - Шарикова, Стрєлкова з пістолетом, Моторолу з нареченою, Смерть із символікою Новоросії та інших. Але ідея повторювати самого себе була мені не дуже до душі. Я запропонував іншу - намалювати дванадцять гральних карт із зображеннями ватажків терористів і тринадцятий - джокер - із Путіним. З них побудувати картковий будиночок, який розвалиться, якщо висмикнути карту з Путіним.
Ідея сподобалася, і я зайнявся її втіленням.
Виставка відбудеться 15 грудня. Зараз мені оформлюють закордонний паспорт. Якщо вдасться поїхати в Париж, це буде чудово! А поки що я продовжую працювати над ескізами карт, які потім сфотографують, надрукують у великому форматі і наклеять на картон, щоб легше було везти.
- Скільки вже є ескізів, і які персонажі на них зображені?
- Майже всі вже готові, залишилося зробити ще чотири. Королями будуть Стрєлков, «Біс», Захарченко і або Губарєв, або Царьов - я ще не вирішив, кого з них залишити в цьому ряду. Валетами - Гіві, Моторола, Бабай і один з двох кандидатів у королі.
Дами не настільки відомі, але, думаю, це й не дуже важливо - за великим рахунком, закордонна публіка нікого, крім Путіна, не знає. Тож буде дружина Мотороли, потім відома за фото в Інтернеті «міністр культури ДНР», снайперша з Білорусі з опухлим від алкоголю обличчям, яка воює на боці «сепаратистів», а четверту ще не вибрав - може, буде Неля Штепа. Ну й про джокера, тобто Путіна, я вже сказав.
- Після вашого «парканового протесту» преса охрестила вас донецьким Бенксі. Ви раніше про нього чули?
- Про Бенксі? Звичайно! Хто ж не бачив фільм «Вихід через сувенірну крамницю» (документальний фільм про вуличних художників і самого Бенксі, був номінований на «Оскар» в 2011 році. - Ред.)!
- Якби вам довелося познайомитися з Бенксі, яку з ваших робіт ви показали б йому як візитівку?
- З найбільш злободенних - звичайно ж, Стрєлкова. А з інших... Після того, як я почав займатися стріт-артом, у мене з'явилися нові задумки, і один проект я вже почав втілювати. Він не політичний, тобто це не відгук на події в Донецьку, а більш загальнокультурний. Я назвав його «Всюдисущий». Це фанерний пісяючий хлопчик у повний людський зріст, якого можна поставити на розі вулиць або у підворіттях, де цей Всюдисущий робить свою справу.
Я ще в Донецьку паралельно з політичною карикатурою почав робити ці роботи, одну встиг викласти у Facebook, а в Києві хочу продовжити. Є ще кілька задумів, які не стосуються «ДНР».
- А раніше ви в яких жанрах працювали? Ви були успішним художником?
- Я закінчив художнє училище і здобув спеціальність художника-оформлювача, але на життя заробляв дизайном інтер'єрів. Живописом, графікою займався для душі. У мене був один постійний шанувальник, донецький бізнесмен, який купував мої роботи. Але після всіх оцих подій він мені сказав: «Нам з вами не по дорозі». Правда, він теж виїхав, але до Москви.
- Що стало поштовхом до протесту у формі стріт-арту?
- Те, що це найбільш вдячний формат у плані масовості. Ти на паркані написав, припустимо: «Машо, я тебе люблю!», і вона прочитала, і всі прочитали, і всі знають! А щоб побачити картину на полотні, треба піти у виставковий зал, тобто це вже для вузького кола.
Спочатку ідея визріла у мене в голові, а коли в Донецьку завирували всі ці події, почала проситися назовні. Близько місяця я обговорював свою задумку з приятелями - просто за столом ділився, що добре було б ось таке утнути! Мені казали, що це небезпечно. У підсумку підтримав лише фотограф, молодий хлопець, решта відсіялися - один поїхав, один відмовився.
- Про Бенксі? Звичайно! Хто ж не бачив фільм «Вихід через сувенірну крамницю» (документальний фільм про вуличних художників і самого Бенксі, був номінований на «Оскар» в 2011 році. - Ред.)!
- Якби вам довелося познайомитися з Бенксі, яку з ваших робіт ви показали б йому як візитівку?
- З найбільш злободенних - звичайно ж, Стрєлкова. А з інших... Після того, як я почав займатися стріт-артом, у мене з'явилися нові задумки, і один проект я вже почав втілювати. Він не політичний, тобто це не відгук на події в Донецьку, а більш загальнокультурний. Я назвав його «Всюдисущий». Це фанерний пісяючий хлопчик у повний людський зріст, якого можна поставити на розі вулиць або у підворіттях, де цей Всюдисущий робить свою справу.
Я ще в Донецьку паралельно з політичною карикатурою почав робити ці роботи, одну встиг викласти у Facebook, а в Києві хочу продовжити. Є ще кілька задумів, які не стосуються «ДНР».
- А раніше ви в яких жанрах працювали? Ви були успішним художником?
- Я закінчив художнє училище і здобув спеціальність художника-оформлювача, але на життя заробляв дизайном інтер'єрів. Живописом, графікою займався для душі. У мене був один постійний шанувальник, донецький бізнесмен, який купував мої роботи. Але після всіх оцих подій він мені сказав: «Нам з вами не по дорозі». Правда, він теж виїхав, але до Москви.
- Що стало поштовхом до протесту у формі стріт-арту?
- Те, що це найбільш вдячний формат у плані масовості. Ти на паркані написав, припустимо: «Машо, я тебе люблю!», і вона прочитала, і всі прочитали, і всі знають! А щоб побачити картину на полотні, треба піти у виставковий зал, тобто це вже для вузького кола.
Спочатку ідея визріла у мене в голові, а коли в Донецьку завирували всі ці події, почала проситися назовні. Близько місяця я обговорював свою задумку з приятелями - просто за столом ділився, що добре було б ось таке утнути! Мені казали, що це небезпечно. У підсумку підтримав лише фотограф, молодий хлопець, решта відсіялися - один поїхав, один відмовився.
- Ви якось оцінювали ризики цього вчинку, припускали, чим він може для вас закінчитися?
- Поки я робив фігури у майстерні, був дуже захоплений - все виходило так, як задумав, клас! А потім, коли настав час розміщувати, було вже реально страшно. А ризики не викликали сумнівів, тому що в Донецьку було повно озброєних людей, які, якщо тікатимеш, не стрілятимуть у повітря.
- Ви стежили за першою реакцією людей на свій стріт-арт?
- Так. Ми розмістили перші чотири роботи - Шарикова, два образи Смерті та Клоуна, і я відразу пішов дивитися. Проходжу повз Шарикова і бачу, що люди, йдучи на роботу, його помічають, молодь на мобілки фотографує - і відразу так приємно стало!
Ми, в принципі, передбачали, що карикатури довго не провисять, а хотілося, щоб їх побачило більше людей, тому й потрібен був фотограф. Гаразд, розмістили, зірвали, ну, нехай я там сторіночку якусь зробив у Facebook, за що мене двічі блокували, але все одно хотілося набрати якнайбільшу аудиторію. Я зателефонував своєму товаришеві у Харків, оскільки він більш медійна людина, письменник, і він допоміг нам усе це просувати. Його потім назвали прес-секретарем нашої арт-групи «Мурзилка». Я випадково її так назвав: коли думав над назвою, прочитав, що журналу "Мурзилка" виповнилося 90 років (16 травня 2014 року. - Ред.)
Ми хотіли показати всій Україні, що в Донецьку не згодні з тим, що відбувається в місті.
- Поки я робив фігури у майстерні, був дуже захоплений - все виходило так, як задумав, клас! А потім, коли настав час розміщувати, було вже реально страшно. А ризики не викликали сумнівів, тому що в Донецьку було повно озброєних людей, які, якщо тікатимеш, не стрілятимуть у повітря.
- Ви стежили за першою реакцією людей на свій стріт-арт?
- Так. Ми розмістили перші чотири роботи - Шарикова, два образи Смерті та Клоуна, і я відразу пішов дивитися. Проходжу повз Шарикова і бачу, що люди, йдучи на роботу, його помічають, молодь на мобілки фотографує - і відразу так приємно стало!
Ми, в принципі, передбачали, що карикатури довго не провисять, а хотілося, щоб їх побачило більше людей, тому й потрібен був фотограф. Гаразд, розмістили, зірвали, ну, нехай я там сторіночку якусь зробив у Facebook, за що мене двічі блокували, але все одно хотілося набрати якнайбільшу аудиторію. Я зателефонував своєму товаришеві у Харків, оскільки він більш медійна людина, письменник, і він допоміг нам усе це просувати. Його потім назвали прес-секретарем нашої арт-групи «Мурзилка». Я випадково її так назвав: коли думав над назвою, прочитав, що журналу "Мурзилка" виповнилося 90 років (16 травня 2014 року. - Ред.)
Ми хотіли показати всій Україні, що в Донецьку не згодні з тим, що відбувається в місті.
- А як поставилися близькі до вашої протестної витівки? Батьки знали, чим ви займаєтеся?
- Ні. У мене батькові 80 років, і коли мене вже шукали - адже ніхто не знав, де я, він ходив у якісь ДНР-івських «прокуратури» і писав заяви, цілковито впевнений, що мене сусіди обмовили. А коли я йому сказав, що мене затримали за мій вчинок, перше, що він запитав, хто мене найняв? У нас і раніше були з ним розбіжності на ідейному грунті. Коли «сепаратисти» проводили «референдум», він прийшов до мене: «Ти йдеш?» Я кажу: «Про що ти, який референдум?» - «Ти що, за бандерівців, за фашистів?» Для нього все однозначно: йому сказали - там фашисти, а ми тут з ними боремося. Все, питань немає. І переконувати його марно!
А, скажімо, моя теща, близька йому за віком, і події на Евромайдані підтримала, і адекватно сприймає нинішню ситуацію, хоча начебто людина того ж радянського гарту. Я, коли вийшов, відразу зателефонував їй і сказав: «Ні з ким ні в які суперечки не вступайте, бо це вже реально небезпечно!» А вона в мене така, що може десь у транспорті почати сперечатися і відстоювати свою точку зору.
Я в полоні надивився, коли людей кидали у підвал просто за якесь слово. Читали про сталінські катівні? У Донецьку це все воно і є!
- Вдруге вас затримали, коли ви прийшли за паспортом. Це не було наївним вчинком з вашого боку?
- У мене було недобре передчуття і йти туди дуже не хотілося, але не було іншого виходу. По-перше, якщо людину без паспорта зупиняє в Донецьку озброєний патруль, її відразу ж кидають у підвал. Знову ж таки без документів немає можливості нікуди виїхати - тебе зупинять на першому ж блокпосту. Тобто виходу не було.
Я ж бо сподівався - якщо відпустили, то відпустили, ти вже ніби своє відбув, натерпівся. Але ж у них там ніякого зв'язку немає: одним захотілося - відпустили, іншим захотілося - затримали. Адже під цим немає жодної законодавчої бази - стаття, суд, термін. Кинули у підвал ні за що і можуть взагалі забути про людину, вона сидітиме там, поки не згадають. Може, й відпустять - кому що спаде на думку!
- Ні. У мене батькові 80 років, і коли мене вже шукали - адже ніхто не знав, де я, він ходив у якісь ДНР-івських «прокуратури» і писав заяви, цілковито впевнений, що мене сусіди обмовили. А коли я йому сказав, що мене затримали за мій вчинок, перше, що він запитав, хто мене найняв? У нас і раніше були з ним розбіжності на ідейному грунті. Коли «сепаратисти» проводили «референдум», він прийшов до мене: «Ти йдеш?» Я кажу: «Про що ти, який референдум?» - «Ти що, за бандерівців, за фашистів?» Для нього все однозначно: йому сказали - там фашисти, а ми тут з ними боремося. Все, питань немає. І переконувати його марно!
А, скажімо, моя теща, близька йому за віком, і події на Евромайдані підтримала, і адекватно сприймає нинішню ситуацію, хоча начебто людина того ж радянського гарту. Я, коли вийшов, відразу зателефонував їй і сказав: «Ні з ким ні в які суперечки не вступайте, бо це вже реально небезпечно!» А вона в мене така, що може десь у транспорті почати сперечатися і відстоювати свою точку зору.
Я в полоні надивився, коли людей кидали у підвал просто за якесь слово. Читали про сталінські катівні? У Донецьку це все воно і є!
- Вдруге вас затримали, коли ви прийшли за паспортом. Це не було наївним вчинком з вашого боку?
- У мене було недобре передчуття і йти туди дуже не хотілося, але не було іншого виходу. По-перше, якщо людину без паспорта зупиняє в Донецьку озброєний патруль, її відразу ж кидають у підвал. Знову ж таки без документів немає можливості нікуди виїхати - тебе зупинять на першому ж блокпосту. Тобто виходу не було.
Я ж бо сподівався - якщо відпустили, то відпустили, ти вже ніби своє відбув, натерпівся. Але ж у них там ніякого зв'язку немає: одним захотілося - відпустили, іншим захотілося - затримали. Адже під цим немає жодної законодавчої бази - стаття, суд, термін. Кинули у підвал ні за що і можуть взагалі забути про людину, вона сидітиме там, поки не згадають. Може, й відпустять - кому що спаде на думку!
- Який найстрашніший спогад із пережитого у полоні?- Звук відкривання воріт боксу у військкоматі. У мене при цьому всередині все обривалася, тому що ніколи не знав, що зараз відбуватиметься. В СБУ ти немовби розумів «процедуру» - якщо викликали на допит, значить, битимуть. Після першого допиту ребра вже були зламані. А у військкоматі будь-якої миті могли відкритися ворота, зайти п'яні ДНРівці і почати тебе бити, або поволокти на розстріл, або вивезти до терикону теж нібито на розстріл. Тобто ти щохвилини чекав там чого завгодно!
- Про що ви просили Бога, перебуваючи у полоні?
- Хочете вірте, хочете ні, я не благав про допомогу, а дякував Богові за те, що іще живий, що здоровий глузд мене не полишив, що минув день і буде новий.
- Якби ситуація повторилася, ви зробили б те ж саме?
- Мені вже багато разів ставили це запитання.... Як кожна нормальна людина, якби я знав, що там зі мною робитимуть, то ще подумав би. Але, враховуючи ті настрої, які були у мене на той час, я задоволений, що все ж таки зробив це! Інакше я б гірше почувався! Навіть уже після всього, що сталося, коли йшов вулицею, у мене руки свербіли, я думав, що є ще сюжети, от би ще отут і отам розмістити. Я розумів, що цього не робитиму, але дуже хотілося!
- Тобто ця тема ще не відпускає?
- Звісно, ні! У будь-якому разі рефлексуватимеш на ці події, поки вони не закінчаться.
- Ви завжди поділяли ідеї, за які вам довелося неабияк постраждати?
- Відверто кажучи, я був противником першого помаранчевого Майдану. Я вже не пам'ятаю деталей, але такий загальний настрій у мене був. А коли почався Євромайдан, я відчув таке піднесення! Я не вірив власним очам: невже це у нас реально відбувається - люди встали і пішли проти цієї величезної машини, яка здавалася всесильною! Я говорив своїм рідним, знайомим: це герої, реально! Вони самі прокинулися і це болото сколихнули!
- І що вам відповідали?
- З деякими людьми у нас виникли розбіжності ще минулої зими, і я зрозумів, що ми одне одного не переконаємо. І якось так вийшло, що коло спілкування звузилося, хоча я не сказав би, що сильно. Ті люди залишилися при своїй думці, вони досі її дотримуються, ну, то й Бог із ними!
- Те, що ви поїхали до «бандерівців» і вже стали відомою медійної особистістю, не спричиняє якихось неприємностей вашим рідним у Донецьку?
- Ні, і дай Бог, не спричинятиме. Та їх ніхто особливо й не чіпав. А за що - за те, що вони зі мною у родинних стосунках? Але, про всяк випадок, ми всі поводимося дуже обережно: змінили номери мобільних телефонів і, зідзвонюючись, відкритим текстом нічого не обговорюємо. Та й то, я не до кінця певен, що вони не прослуховуються, бо постійно чую якесь відлуння. Брат не виходить у соціальні мережі і здебільшого пересувається за маршрутом дім-робота. Я-то розумію, що зараз туди не повернуся, а їм треба виживати.
Надія Юрченко, Київ.
- Відверто кажучи, я був противником першого помаранчевого Майдану. Я вже не пам'ятаю деталей, але такий загальний настрій у мене був. А коли почався Євромайдан, я відчув таке піднесення! Я не вірив власним очам: невже це у нас реально відбувається - люди встали і пішли проти цієї величезної машини, яка здавалася всесильною! Я говорив своїм рідним, знайомим: це герої, реально! Вони самі прокинулися і це болото сколихнули!
- І що вам відповідали?
- З деякими людьми у нас виникли розбіжності ще минулої зими, і я зрозумів, що ми одне одного не переконаємо. І якось так вийшло, що коло спілкування звузилося, хоча я не сказав би, що сильно. Ті люди залишилися при своїй думці, вони досі її дотримуються, ну, то й Бог із ними!
- Те, що ви поїхали до «бандерівців» і вже стали відомою медійної особистістю, не спричиняє якихось неприємностей вашим рідним у Донецьку?
- Ні, і дай Бог, не спричинятиме. Та їх ніхто особливо й не чіпав. А за що - за те, що вони зі мною у родинних стосунках? Але, про всяк випадок, ми всі поводимося дуже обережно: змінили номери мобільних телефонів і, зідзвонюючись, відкритим текстом нічого не обговорюємо. Та й то, я не до кінця певен, що вони не прослуховуються, бо постійно чую якесь відлуння. Брат не виходить у соціальні мережі і здебільшого пересувається за маршрутом дім-робота. Я-то розумію, що зараз туди не повернуся, а їм треба виживати.
Надія Юрченко, Київ.
06.12.2014
Комментариев нет:
Отправить комментарий