ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ
Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.
- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.
ЯК ЗАПОРОЖЦІ ПРІЗВИЩА ДАВАЛИ
Наші запорожці були народ веселий, сказано - вільний: любили і жарти, і сміхи, ледве було підстережуть шо-небудь особливе в чоловіку або той що-небуть зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище прикладуть. Спалить курінь - от він вже й Палій; непроворний - Черепаха; малого на сміх прозвуть - Махна, а здоровенного - Малюта.
І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався я з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко від коша, де теперечки Покровська слобода, схотілося нам з неї глянути на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись , стали сходить по стежці , а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся навпростець; як посковзнусь - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козаки і хрещеному батькові, так він і каже:
- Та нехай буде й Корж. Що ти будеш , сину, робити, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, - будеш козаком, а з козака зробишся й отаманом: з посміху люди бувають!
Народна пам'ять береже велику кількість епізодів з героїчної боротьби запорожців за наш край! Пам'ять однієї людини може зістаритись і обірватися, народна ж пам'ять - ніколи. Іменами козаків у Донецькому краї називались багато хуторів та слобід, балки, кургани - могили, навіть міські поселення, які виникали на місцях колишніх козацьких зимівників. Про цей період залишилось багато легенд та переказів. Деякі з них записали донецькі краєзнавці. Цікавою є легенда про походження назви сусіднього міста Дружківки.
ЛЕГЕНДА ПРО ДРУЖКІВКУ
Повів одного разу з-під Перекопу по Муравському шляху свої мабули, а по-нашому - кінські загони, жорстокий Агі. Багато слободів і хуторів спустошили на своєму шляху кримчаки-татари, спалили й місто Бахмут. Награбовані пожитки вантажили на вози, стягали сирицевими путами в купу бранців, на жінок і дівчат одягали аркани, гнали до Перекопу. А ногайська орда різко згорнула від Бахмута на захід, у бік відомого в ту пору соляного містечка Тора, колишньої сторожової фортеці. Шлях пролягав повз слободи Паршаківка. Не дійшовши до неї близько п'яти верст, ординці зупинилися на відпочинок біля Кургану Гадючий Шпиль.
Татари ще тільки з Бахмута вийшли, а в Паршаківці вже готувалися до бою. При впадінні в Кривий Торець річки Грузьської, в урочищі Паршаківка стояв сторожовий пікет запорожців, і дозорні, послані звідти розвідати про наміри ординців, донесли, що ті задумали і куди рухаються. Зібралися пікетувальники з старожитних поселень - Райгородка, Маяків, Шандритолови. Прибули сповіщені ще раніше про насуваючу орду і святогірські козаки, і всі, хто розселився по малим хуторах в ближній окрузі. Зібралися до двох сотень шабель. Однак у супротивника налічувалося втричі більше. І слід було воювати з ними хитрощами.
Вночі, коли ординці, сп'янілі нещодавнім успіхом, міцно заснули, козаки, а з ними слобожани і хуторяни, розділившись на три групи, напали з різних сторін одночасно на ординський табір. Посічуть їх, посічуть гарненько, відкотяться - і ну за новою, за новою колошматити ... У ворожому таборі піднявся несусвітний галас, кочівників охопила паніка. Вони нічого не могли второпати. Бачили тільки, що вони начебто оточені, бо б'ють їх з усіх сторін.
А нападники тим часом врізалися і в саму гущу завойовників. Ті намагалися відбиватися, але марно. Козаки - слобожани з навколишніх хуторів добре знали свою місцевість, - де лісок, де курган, а де болотиста трясовина. І тому, в потрібний момент, спритно ухилялися, вмить ховаючись з уваги, щоб з новою силою й хоробрістю насісти вже з іншого боку.
То була жахлива ратна ніч! Чимало чужинців потонуло в болоті, а ще більше полягло їх біля підніжжя Гадючого Шпиля. А коли почало світати, вцілілі кримчаки не витримали, повскакували на коней і, незважаючи на окрики воєначальників своїх, рвонули щодуху на південь ...
Переслідуючи втікачів, переможці наголову розбили ворога, перехопили і татарських коней, а самих полонили. Повернулися наші бранці в рідні місця. Хто плаче від радості, хто сміється з недавнього горя. Та обіймаються, немов не бачилися бог відає з яких пір. Навіть не віриться, що спільно вдалося здолати їм таку біду. Крізь сльози примовляли:
- Лихо та й годі! А як ми їх гуртом, га? Побігли, наче тхори вонючі ...
Кажуть, на честь тієї дружньої боротьби з ворогом, в ім'я полеглих хоробро співтоваришів у тій битві, Паршаківку відтоді й стали називати Дружківкою. Сталося це в 1768 році. До нас же дійшло вже як переказ старовини, у вигляді легенди.
Повів одного разу з-під Перекопу по Муравському шляху свої мабули, а по-нашому - кінські загони, жорстокий Агі. Багато слободів і хуторів спустошили на своєму шляху кримчаки-татари, спалили й місто Бахмут. Награбовані пожитки вантажили на вози, стягали сирицевими путами в купу бранців, на жінок і дівчат одягали аркани, гнали до Перекопу. А ногайська орда різко згорнула від Бахмута на захід, у бік відомого в ту пору соляного містечка Тора, колишньої сторожової фортеці. Шлях пролягав повз слободи Паршаківка. Не дійшовши до неї близько п'яти верст, ординці зупинилися на відпочинок біля Кургану Гадючий Шпиль.
Татари ще тільки з Бахмута вийшли, а в Паршаківці вже готувалися до бою. При впадінні в Кривий Торець річки Грузьської, в урочищі Паршаківка стояв сторожовий пікет запорожців, і дозорні, послані звідти розвідати про наміри ординців, донесли, що ті задумали і куди рухаються. Зібралися пікетувальники з старожитних поселень - Райгородка, Маяків, Шандритолови. Прибули сповіщені ще раніше про насуваючу орду і святогірські козаки, і всі, хто розселився по малим хуторах в ближній окрузі. Зібралися до двох сотень шабель. Однак у супротивника налічувалося втричі більше. І слід було воювати з ними хитрощами.
Вночі, коли ординці, сп'янілі нещодавнім успіхом, міцно заснули, козаки, а з ними слобожани і хуторяни, розділившись на три групи, напали з різних сторін одночасно на ординський табір. Посічуть їх, посічуть гарненько, відкотяться - і ну за новою, за новою колошматити ... У ворожому таборі піднявся несусвітний галас, кочівників охопила паніка. Вони нічого не могли второпати. Бачили тільки, що вони начебто оточені, бо б'ють їх з усіх сторін.
А нападники тим часом врізалися і в саму гущу завойовників. Ті намагалися відбиватися, але марно. Козаки - слобожани з навколишніх хуторів добре знали свою місцевість, - де лісок, де курган, а де болотиста трясовина. І тому, в потрібний момент, спритно ухилялися, вмить ховаючись з уваги, щоб з новою силою й хоробрістю насісти вже з іншого боку.
То була жахлива ратна ніч! Чимало чужинців потонуло в болоті, а ще більше полягло їх біля підніжжя Гадючого Шпиля. А коли почало світати, вцілілі кримчаки не витримали, повскакували на коней і, незважаючи на окрики воєначальників своїх, рвонули щодуху на південь ...
Переслідуючи втікачів, переможці наголову розбили ворога, перехопили і татарських коней, а самих полонили. Повернулися наші бранці в рідні місця. Хто плаче від радості, хто сміється з недавнього горя. Та обіймаються, немов не бачилися бог відає з яких пір. Навіть не віриться, що спільно вдалося здолати їм таку біду. Крізь сльози примовляли:
- Лихо та й годі! А як ми їх гуртом, га? Побігли, наче тхори вонючі ...
Кажуть, на честь тієї дружньої боротьби з ворогом, в ім'я полеглих хоробро співтоваришів у тій битві, Паршаківку відтоді й стали називати Дружківкою. Сталося це в 1768 році. До нас же дійшло вже як переказ старовини, у вигляді легенди.
Іван Костиря "Думи про Донбас" (2007)
Комментариев нет:
Отправить комментарий