Луганськ - мій біль, моя надія...

Anastasiya Gorova: "Друзья, год назад был сдан Луганск. Хочу поделиться с вами рассказом моей мамы, львовянки, журналистки Луганского областного радио. Немного нашего Луганска, может, вам будет интересно."

До річниці здачі Луганська. Спогади-роздуми моєї мами, людини, яка працювала над українізацією Луганська не півроку, як ми, а два десятки років.

Валентина Кушніренко, журналістка, нагороджена просвітянською медаллю «Будівничий України»

ЛУГАНСЬК - МІЙ БІЛЬ, МОЯ НАДІЯ...

Я львів’янка. У 1976 році закінчила Львівський університет ім. І. Франка, факультет журналістики і за розподілом поїхала до Ворошиловграду (нині Луганська) кореспондентом обласної молодіжної газети «Молодогвардієць». Відтоді Луганськ став моєю другою малою батьківщиною. Там народилися мої діти, там відбувалося моє професійне становлення, там я знайшла вірних друзів, зрештою – зрозуміла своє призначення.

Останні 20 років я працювала у Луганській обласній державній телерадіокомпанії, і, якби не війна, якби не ця донбаська трагедія, то можливо, і досі була б коментатором радіомовлення. Я щаслива людина, бо дуже любила свою роботу, яка подарувала мені стільки незабутніх зустрічей, знакових знайомств і можливостей для творчої самореалізації.

ЛУГАНЩИНА – такий простий, відкритий, багатий на таланти край, мені там завжди було комфортно, навіть коли ще в молодості мене жартома дехто називав «бандерочкою». Я не ображалася, та ніколи не забувала про свій милий рідний Львів. Пролетарському Луганську важко було боротися з рафінованим Львовом за моє серце, і все ж йому вдалося зайняти своє особливе місце у моїй душі. І тепер у тому місці пульсує біль…

Скільки місяців минуло, відтоді як ми усією сім’єю виїхали з Луганська – а я й досі себе запитую себе: ЧОМУ?... Чому сталося те що сталося: чому зараз на Донбасі суцільна руїна, а його люди страждають? Чому нам так важко почути одне одного? Які й чиї гріхи спокутує цей регіон? Чому Україна так і не затвердилася настільки, щоб зуміти протистояти будь-яким зазіханням – і ззовні, і зсередини? Я багато років вела на Луганському обласному радіо саме українську тематику і що, усе даремно?

Але ж я знаю, що там було, є і буде українське життя, незважаючи ні на що, бо це земля українська, козацька. Там такі щирі патріоти української справи, та їхньої кількості, на жаль, за роки незалежності не вистачило на те, аби подолати УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ВАКУУМ, про який я не раз говорила у своїх радіопередачах, і який навмисне підтримували місцеві можновладці. Ні, зовні майже все виглядало, як треба: державні свята з обов’язковим покладанням квітів до пам’ятника Т. Шевченку; нудні офіційні промови (здебільшого не державною мовою, де замість «Україна» часто звучало знеособлене «страна»); усілякі звіти про «активне» культурне та освітнє життя. Та усе це було лише ширмою. Насправді, Україна дуже повільно завойовувала прихильність місцевого населення. Регіональна ж влада всіляко перешкоджала цьому непростому процесу.

У таких умовах глухого, а то й відвертого спротиву обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка багато чого робило для утвердження української мови, культури, історичної справедливості, державності на теренах Луганщини; я щиро захоплювалася просвітянами, вважала і вважаю їх справжніми подвижниками. Саме вони були учасниками моїх радіопрограм «Час української», «Територія позитиву», «Студія зворотного зв’язку», «Українська паралель». І постійні вдячні слухачі були. Бо людям це було важливо – знати своє коріння і пишатися ним, творити сьогодення країни з почуттям національної і людської гідності.

Навіть у квітні-травні 2014-го, коли на наших очах Луганськ чи то «здавали», чи то «зливали», коли "сепаратисти" захоплювали адміністративні будівлі при повній бездіяльності міліції, а ми переживали цілу гаму руйнівних почуттів – від здивування, розгубленості, обурення до глибокої тривоги та страху за своїх близьких – навіть тоді якимось дивом на обласному радіо ще звучали «українські» передачі… Тепер там цього нема.

Так, Луганськ – місто багатонаціональне, в основному російськомовне – і добре. В цьому його унікальність. Але ж це українське місто, з міцним козацьким корінням. Українським і буде: знову звучатимуть в ефірі, як і колись до війни, прості і красиві слова вітання: «ЛУГАНЩИНА – СВІТАНОК УКРАЇНИ. ВІД ДОНБАСУ ДО ЗАКАРПАТТЯ – МИ ЄДИНІ». І я, львів’янка, я, луганчанка, – щодня зустрічатиму цей світанок. Бо я – українка.