«Чому ми, знаючи, що на окупованих територіях немає інформаційної суб’єктності, сприймаємо всерйоз голоси поліцаїв і паради зрадників? Замість того, щоб брати уроки свободи від зла у патріотів Донецька, які мають абонемент в сучасне гестапо? Я хочу вибачитися перед українськими патріотами на окупованих територіях і в Криму за їх «невидимість», за мовчання, яке транслюється в Європі і в Україні з їх приводу» - цього року Лекцію Свободи в рамках вручення премії імені загиблого журналіста Олександра Кривенка на Львівському медіафорумі прочитала українська письменниця, журналіст, дослідник культурних процесів у Донбасі, професор ДонНУ Олена Стяжкіна.«Для мене велика честь бути тут у пам’ять про Олександра Кривенка, який там знає все про помилки і перспективи України. Думаю, він там був щасливий під час Майдану і після нього, бо це була історія про світ для України. Потім, коли сталася війна, відступ в архаїку був прогнозованим і майже миттєвим. Цивілізованість змивається дуже швидко. Трапилося прогнозоване – певна частина України знову стала тою, яку Олександр Кривенко не любив: вузьколобою, трішки забиченою, тою, що стала кричати: «Розіпни! Відрубай!». Це стало модно, це стало частиною можливості створити кар’єру, нічого більше не роблячи.
Моя позиція говоріння – це травма і провина. Провина – на першому місці. Якщо перераховувати її повністю, часу не вистачить. Я думаю, що за 23 роки список провини у нас усіх приблизно однаковий. Щодо травми, її результат – це нечутливість болю. Це не про те, що біль не відчутний, а про те, що нічого, крім болю, немає.
Ще моя позиція говоріння – це Донецьк, який я покинула влітку минулого року, але в якому я живу і сьогодні, не можу відпустити і не буду. І Україна як моя Вітчизна, Батьківщина, але поза концептом «Родины-матери».
Україна для мене – це концепт дитини, яка мені особисто нічого не винна.
Бо це я її хотіла. Я хочу, щоб вона ходила, усміхалася, була розумною і щасливою. Якщо на старість вона мене любитиме, я буду рада. Якщо ні – ну то таке: «лишь бы ей было хорошо».
Я російськомовна, але ніхто і ніколи не заважав мені говорити і думати російською.
Я – історик, і мій науковий інтерес полягав у спробі зрозуміти, що таке «радянська людина». Років п’ять тому я дійшла до історії Другої світової війни, історії окупації. Ця історія стала сьогодні сучасністю.
Я хочу говорити про свободу від зла, але сама не є від нього вільною. Бо я не знаю, чи зможу я забути і простити московський акцент української війни, яка вже більше року «акає» і вбиває українців і мою країну.
Отже, свобода від зла як чесність – не спрацьовує. Зло, на думку Августина Аврелія, не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми від добра. Зло – як газ, як туман, як мла. Вона, він, вони йдуть у душу повільно і непомітно, і ніхто точно не скаже, коли саме наступає темрява.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зло було в Європі. Здавалося, що справа Дрейфуса, жваві дискусії про протоколи сіонських мудреців – смішний побутовий нічого не вартий антисемітизм. Але це була згода Європи на те, що потім Ротшильд назве загальноєвропейською ідеєю.
Гітлер прийшов з ідеєю вбивати євреїв на підготовлений ґрунт. Люди були, може, і не активними учасниками, але мовчазними співучасниками того, що відбувалося – і французи, і німці, і чехи, і росіяни. І українці. Різні російськомовні і україномовні українці були поганими «своїми» для євреїв. На їхніх очах вбивали. Їхніми руками вбивали. Ніхто не кинувся відбивати єврея, бо вдавали, що це справді якісь «не ті» люди, і якщо їх позбутися – життя стане кращим.
Потім, після війни, євреї, які вижили, повернулись до своїх будинків. Вони вибачили і виростили ціле покоління жидобандерівців. Вони вибачили, але ми не просили прощення. І в якомусь сенсі ми вбиваємо по сьогодні.
Це осад зла. Це фундамент, на якому зростає нове зло, нові «не ті» люди. І коли мерзотник з камерою із окупованих земель знімає свято «9 мая» в психіатричній лікарні, підсміюючись над хворими – ми не переглядаємо це відео чи переглядаємо так, в пів-ока, ми не пишемо в ООН, що це злочин проти людства. Бо «такі вони всі там – психічнохворі».
Свобода від зла у тому, щоб бути розумним, не поспішати грати у чужі ігри, не піддаватися на маніпуляції. Але якщо Саломея танцює танець семи покривал, то кожен може стати Іродом. Нічого, що це покривало – сепаратизм.
Сепаратизм, до речі – образ мрії. Хоча б років сто йому мало бути. Наш сепаратизм змінює образ мрії раз на два тижні, вживає слова, яких не було у вжитку ще рік тому. Коли Саломея танцює, Ірод-Кремль знає: йому не перемогти в цій війні. Так, не перемогти. Але посіяти мінне поле – на роки, на десятиліття вперед. І грати з сепаратизмом – це все, що він може. Це для нього, для кремлівського Ірода – перше, фундаментальне покривало.
Друге – для наших політиків. Їхня кар’єра втекла у Ростов. Вони залишились самотніми, нічого для себе не зрозуміли. І про себе. І про Україну. І тепер сепаратизм для них така тема, що можна збирати врожай, нічого не роблячи. На жаль, і ті, й інші, патріотичні, теж будуть грати. Бо одні будуть боротися за федералізацію, відокремлення, республіку, а інші – підморгувати патріотам і протистояти, протистояти, протистояти…
Третє Саломеїне покривало – для експертного середовища. Можна тільки уявити, скільки науковців захистять дисертації про неіснуючий сепаратизм. Такий собі симулякр симулякра. Ну, не перша зрештою історія в експертному середовищі. «Молот відьом» теж був симулякром симулякра. Але ж сталося так, що журналісти грають у цю гру. Це покривало для них теж. Місто Лейден в Нідерландах протистояло герцогові Альбі. Воно вирішило зруйнувати дамбу і впустити море в місто. Дамба годувала, але свобода була дорожчою. Вони зробили це. І якщо б журналіст приїхав в Лейден, він обов’язково знайшов би людей, які симпатизували іспанській короні і були папістами. І можна було б про це написати. Бо це ж сенсація. Навіщо писати – інше питання. Важливо, не важливо – Саломея танцює і тут.
Танцює і для самих сепаратистів, бо хто вони? Бандити, маргінали і вбивці. Але в душі вони хочуть, щоб це слово було. Бо це багато що пояснює. Вони страждальці за бозна-що.
Наступне покривало – для Європи. Сепаратизм Європа розуміє. Зітхає з розумінням принаймні. «От Шотландія», «От Ірландія». Але наша історія не про Шотландію та Ірландію. Вона – про Польщу 1939-го, про країни Балтії 1940-го, про Угорщину 1956-го і про Прагу 1968-го. І про Париж 1940-го теж. Згадати про це боляче. Сором! Шкіру здирає той сором, якими були вони, коли сталася та війна. Сепаратизм заспокоює. Бо мати стосунки із повстанцями – це добре для Європи.
Наступне покривало – для центральної влади. От – звільнені території. От треба відновлювати міст під Красним Лиманом. Треба відновлювати, але можна не квапитись. Бо «там же сепаратисти». Підморгнувши патріотам, можна забути про гроші на відновлення, про міста, яка потребують допомоги. Вголос не скажемо, але скористаємось.
Останнє покривало найтрагічніше, бо робить Ірода з дуже совісних, дуже пристойних людей. Чоловіків переважно. Бо ось він не на сході. І йому дуже важко пояснити собі, що тут, може, він цінніший, ніж там. І це ось через цю важкість «Чому я не на фронті» краще думати, що там сепаратисти, і якщо вони хочуть відділитися, то нехай. «Чи маю я вмирати за те, що хтось хоче жити окремо?». Бо я ж ліберал, демократ і добра людина.
Кожен може стати Іродом. І це все було б нічого, якщо б танці Саломеї не були про стриптиз чи сімейну політичну мелодраму. Але вони про відрубання голови Іоана Хрестителя. Вони про розрубане тіло – Україну. Про війну. Ефіальт, син Евридема показав персам тиловий обхід у Фермопільську ущелину. Цар Леонід пав, і перси зайняли значну територію Греції. Якщо б у ахеменідів було телебачення, то Ефіальт міг сказати про себе, що він виступав за Перську республіку, за південно-західний ахеменістський округ. І «ліві» Єгипту, і «праві» Малої Азії з розумінням поставились би до цього, бо битва при Саламіні тривала місяць, а при Платеях ще цілий рік. Але греки називали речі своїми іменами, і Ефіальта стратили як зрадника. То чому ми, знаючи, що на окупованих територіях немає інформаційної суб’єктності, сприймаємо голоси поліцаїв, обличчя гауляйтерів і паради зрадників всерйоз? Чому ми не називаємо цих людей так, як їх слід називати? Це не свобода від зла.
Але є і добрі новини.
Я знаю, у кого можна брати уроки свободи від зла. Це волонтери і воїни. Там, де працюєш день і ніч, бачиш більше і не маєш сили до огульного зла. Там, де воїни, є надія. Він каже: «Чего ты боишься? Что изменится? Наступление, не наступление. Если Россия сделает то, что хочет, не будет ничего. Мы победим. Чего ты боишься?».
Ще я буду брати уроки свободи від зла у патріотів на окупованих територіях. «Чого не поїхали?» Це перше питання, яке СМЕРШ та НКВС ставили людям на окупованих територіях. «Сталін в тобі і в мені живий вічно». А вони, люди на окупованих, українські патріоти, сміються. Кажуть: «Ну добре, що не питають, чому не поїхали киримли. Хоч тут все зрозуміло». Не поїхали, бо багато причин. Але про одну ми не кажемо взагалі. Вони не поїхали, тому що це наша, їхня українська земля. Вони не поїхали, тому що не поїхали литовці і латвійці, не поїхали чехи. Вони повернулися навіть з Сибіру, і все справдилося.
Патріоти на окупованих територіях – це люди, в яких є абонемент у сучасне гестапо – МГБ. Це люди, на яких пишуть доноси і які живуть дуже важке життя. Там важко, а тут, з боку України – насмішки і прокльони. Зрештою місто називається СнежнОе, а не СнЕжное. Вони там працюють із волонтерами, армією і старими. Вони розмовляють із тими, з ким би мали розмовляти інші – з отруєними наркотичною програмою Russia-TV.
Вони там є. І я хочу вибачитись перед ними. Насамперед за те, що не змогла бути з ними разом. За те, що у своїх публічних виступах завжди називала їх через кому: «Ну, ми знаємо, вони там є, але…». Завжди хотіла сказати про тих обдурених, яких повно скрізь – від Львова до Харкова. І в Парижі й Лісабоні теж. Моє потурання, моя кома привела до того, що їх ніби немає. Що мерзотники десь в тилу, в очікуванні пиляння чергового бюджету називають, їх оставленцами, пухлинами і «всі нормальні вже поїхали». Януш Корчак теж міг поїхати, але він був таким самим ненормальним і загинув разом із дітьми. Хочете, можна по-іншому. Апієва дорога, апостол Петро. Назустріч – Христос. І каже: «Хутчіш, Петре, всі нормальні вже поїхали».
Я хочу вибачитись перед українськими патріотами на окупованих територіях і в Криму за їхню невидимість, за те, що вони ніби не існують. За мовчання, яке транслюється в Європі та Україні з їх приводу. Я щаслива, адже саме в них буду брати уроки свободи від зла.
У хлопців, які два тижні тому на ганку перед школою в Донецьку голосно обговорювали, чи буде правильним і аеропорт і центральну площу назвати іменем Кіборгів.
Я буду вчитися свободі від зла у батьків, які тихенько малюють дітям маки і кажуть, що це і є українська пам’ять про війну, якої не може бути більше ніколи. Так само робили в західній Україні. Правда, малювали тризуб. І все справдилось.
Я буду вчитися у продавчині, яка у магазині кричить весело, свідомо, з викликом: «Подходите! Наше, украинское завезли!».
І в маршрутника, який не бере рублів. Мовляв, «Хлопче, Україна в нас тут, рубль не ходить».
І в легендарної бабусі, яка заглядає в очі окупанта і каже: «Сынок, ты откуда? Из Перми? Езжай домой!».
Я буду вчитися в Адольфа чи Фашика Донецького, який пише хроніки «освобожденного от *** знает чего города», і в хвилини відчаю каже: «Харош страдать! Нам еще бурятов гнать и Членина валить!».
Я буду вчитися у Анфіси, Олега і у Дмитра, у яких зараз немає імені. Бо їм не можна його мати. Їх ім’я – Україна, воно пролунає тоді, коли там буде Україна.
Я буду вчитися свободі від зла, яка довго терпить, милосердствує, не шукає тільки свого, не радується чужому, яка все зносить, всього сподівається, все терпить і ніколи не перестає. І їх любов до України ніколи не перестає. І саме тому землі окуповані ніколи не перестануть бути Україною».
Комментариев нет:
Отправить комментарий