Донеччанка здобуває перемоги у конкурсах з української мови на Черкащині.

17-річна переселенка з Горлівки Донецької області Оксана Бердник стала переможницею вже кількох конкурсів з української мови на Черкащині. Нам вдалося поспілкуватися з дівчиною.

Народилася Оксана у місті Горлівка Донецької області. Мати дівчини — викладач української мови, родом зі Львова, батько — інженер з Горлівки. На Черкащині Оксана вже півроку.

— Коли поверталися до Горлівки зі Львова, де гостювали у родичів, нам повідомили, що наш навчальний заклад не зможе видати український атестат, а лише "ДНРівський", який не визнаний світом. Тоді треба було за кілька днів вирішувати, що робити далі. Ми почали обдзвонювати всіх наших родичів, сподівалися на Львів, щоб там продовжити навчання. Але нам пощастило: нашій сім’ї порадили звернутися до Олександра Миколайовича (Олександр Трятяков — черкаський видавець, директор видавництва «Брама-Україна» — ред.), — розповіла горлівчанка.

У Черкасах Оксана вступила до Черкаського державного бізнес-коледжу на «Програмування». Хоч має неабиякі успіхи у вивченні української, але приваблює дівчину математика. Родина видавця взяла під опіку талановиту ученицю.

ПРО ПЕРЕМОГИ

— У школі завжди був стимул стати кращою, була відмінницею. Люблю народні танці. З колективом їздили по Донецькій області, неодноразово захищали звання «Народний ансамбль народного танцю», виборювали призові місця.

Коли після дев’яти класів вступила до технікуму, — здобула перше місце у Донецькій області у конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика. Але потім у нас почалися бойові дії.

Приїхавши у Черкаси, спочатку було тяжко, бо починаєш жити сам, без батьків, до того ж, — зміна оточення. Але й тут сталося так, що я виборола перше місце у конкурсі Яцика у Черкаській області. А в олімпіаді з української мови – перше місце в області і друге на всеукраїнському етапі серед коледжів.

ПРО МОВУ

— Коли у Горлівці ще не була така загострена ситуація, люди чули на вулиці українську мову і реагували спокійно. Але з ровесниками часом були курйози. Ще з садочка, коли я спілкувалася українською мовою, мене мої однолітки часто не розуміли. Тому зі своїми ровесниками я спілкувалася російською. Для мене це питання гостро ніколи не стояло.

У родинному середовищі, серед наших друзів, знайомих ми розмовляли українською. Думаю, що мовне питання стало своєрідним каталізатором. Тобто воно не було глобальною причиною всієї цієї ситуації на Сході.

Мені здається, це планувалося, і планувалося задовго до всіх цих подій.

ПРОТИСТОЯННЯ

— Вже починаючи з весни 2014-го на того, хто говорив українською, почали кидатися агресивно. Пам’ятаю, було свято 8 Березня. Ми з подругою проходили повз мітинг за "ДНР". Такі нісенітниці там верзлися! Людині, яка тверезо мислить, слухати це було невиносно!
Тоді молодь 17-18 років з прапорами України стала навпроти того мітингу і просто прокричали «З 8 Березня!» Ви не уявляєте, що було. Це було, наче з фільму «Зомбі. Апокаліпсис»: вони розвернулися і почали бігти на тих дітей, валити їх і били ногами. І думаєш: цим людям вже по 60, вони накинулися фактично вже на своїх онуків. Вони не спитали ту молодь, якого майбутнього вона прагне.
Пізніше ті старі люди ходили по під’їздах, плакали й казали: «Мы же не подписывались на войну…» Просили грошей на їжу… І в такі моменти зароджується презирство, адже вони спаскудили тобі все життя…
Це був той момент, коли ти старше покоління не поважаєш, а зневажаєш.

«Найбільше не вистачає дому…»

— Найбільше сумую за домом. Але я розумію, що в житті нічого не буває просто так. Ти стаєш морально сильнішим, впевненішим у собі, тверезо оцінюєш свої сили. Я зустріла нових чудових людей. Думаю, що коли б я залишилася у Горлівці, то цих зустрічей би не відбулося.
У Горлівці залишилися друзі.

«Україну врятує молодь»

— Державу не можна відновлювати, коли у владі – зрадники. Вигнати зрадників із влади – це найменше і найгуманніше покарання. Потрібна молодь, рушій. Молодь врятує Україну!

Спілкувалася Людмила Коваленко