Донецк в уменьшенном масштабе.

Долі на перехрестях війни: Росія вбиває.

У окупованому Луганську

"Я залишив Луганськ 2 вересня 2014-го року. Досі пам'ятаю, як пройшовши «сєпарські» блокпости, махав рукою українським військовим, що радували мене синьо-жовтими прапорцями і номером на БТРах «ПТН-ПНХ», а потім стояв разом з незнайомою мені сім'єю - матір'ю і маленькою донькою - в містечку Щастя і дивився в бік свого міста, до якого мені вже не потрапити", - розповідає Валентин Торба у своєму блозі.

«Наші ж таки нас звільнять. Таки ж дотиснуть тих... «ополченців», - говорив українською мовою влітку 2014-го сусід моєї подруги в приватному секторі Луганська. Юнак приїхав в Луганськ з села Шульгінка Старобільського району на заробітки. Коли приїхав ще не було війни. Та і хто б тоді міг подумати, що той карнавал «орків», як багато хто називав пияків під ОДА з триколорами, зрештою стануть ознакою чорної хмари біди, що насувалась зі сходу, з російської сторони. Працював будівельником, знімав з братом невеличку хату - не квартиру, бо не міг звикнути до «вуликів», як він називав багатоповерхівки. Тут і городик, і сонечко зранку б'є у віконце, як і вдома - на такій близькій Слобожанщині.